Постанова
Іменем України
06 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 754/14843/16-ц
провадження № 61-3877св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року у складі судді Панченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 про вселення.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідачі чинять йому перешкоди у вселенні до зазначеної квартири, що призводить до порушення його законних прав та інтересів, як власника нерухомого майна.
Посилаючись на наведене, позивач просив вселити його до належної йому на праві власності квартири
АДРЕСА_1 .
У березні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 звернулися до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя
від 19 березня 2010 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., зареєстрованого в реєстрі № 715; визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 27 травня 2016 року за іпотечним договором
від 19 березня 2010 року; застосувати наслідки недійсності зазначених правочинів, визнати незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1, та поновити право власності ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на зазначену квартиру шляхом державної реєстрації.
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі чинять перешкоди у вселенні до належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1 та порушують його законні права та інтереси.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У лютому 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій заявник просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року, і ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не урахували положення статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якими закріплено принцип непорушності права приватної власності, а тому дійшли помилкового висновку про недоведеність порушення відповідачами його прав на безперешкодне користування належним йому на праві власності нерухомим майном. 19 березня 2010 року між ОСОБА_5 (позикодавець) та відповідачами був укладений договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав у власність позичальників 11 400 доларів США, зі строком повернення - 19 березня 2013 року. На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, 19 березня 2010 року між ОСОБА_5 та відповідачами укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до умов якого сторони домовилися про позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - квартиру
АДРЕСА_1 , шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. 27 травня 2016 року між ним та ОСОБА_5 укладений договір відступлення права вимоги за іпотечним договором (договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 19 березня 2010 року), відповідно до якого
ОСОБА_5 відступив йому право вимоги за вказаним правочином, у порядку, обсязі та на умовах, визначених зазначеним договором. Оскільки відповідачі проігнорували його вимогу про повернення заборгованості за договором позики у тридцятиденний термін, він з метою задоволення вимог за договором позики, відповідно до положень статті 37 Закону України "Про іпотеку", та пункту 1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя звернувся до нотаріуса, як державного реєстратора, із заявою про державну реєстрацію за ним права власності на предмет іпотеки, який 24 жовтня 2016 року прийняв рішення про реєстрацію за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Чинне законодавство прямо встановлює заборону на обмеження чи втручання у право власності, однак після набуття ним права власності на спірну квартиру, відповідачі продовжують у ній проживати, чим створюють йому перешкоди у вселенні до неї, а тому вважав, що суди безпідставно відмовили у задоволенні його вимоги про вселення, тим самим спонукаючи його до самостійного вирішення зазначеного питання у позасудовому порядку, балансуючи на межі кримінального закону.
Суд першої інстанції неповно дослідив матеріали справи та не встановив жодної правової підстави, з якої він не міг би бути вселений до належної йому на праві власності квартири, а апеляційний суд у порушення вимог статей 367, 374 ЦПК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначені недоліки не усунув, у тому числі, не перевірив посилання суду першої інстанції на те, що на підтвердження позовних вимог він нібито надав не завірені належним чином копії документів, тоді як ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року не містив вимог щодо порядку засвідчення наданих суду копій. Зауважив, що суд першої інстанції проявив надмірний формалізм під час застосування процесуального закону та безпідставно відмовив у захисті його прав лише на тій підставі, що він не завірив належним чином, подані ним докази, а тому він, усунувши зазначені недоліки, долучив до поданої ним апеляційної скарги, належним чином завірені копії документів, однак апеляційний суд зазначене питання взагалі не досліджував, що призвело до грубого порушення його процесуальних прав, зокрема права на справедливий судовий розгляд.
Відзив на касаційну скаргу подано не було.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції та передана 14 березня
2019 року для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 19 березня 2010 року між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_2, ОСОБА_3,
ОСОБА_2 , ОСОБА_4 (позичальники) укладений договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав у власність позичальників
11 400 доларів США, на строк по 19 березня 2013 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, 19 березня
2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого сторони домовилися про досудове звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - квартиру АДРЕСА_1, шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.
27 травня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладений договір відступлення права вимоги за іпотечним договором (договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 19 березня 2010 року), відповідно до умов якого ОСОБА_5 відступив ОСОБА_1 право вимоги за вказаним правочином, у порядку, обсязі та на умовах, визначених зазначеним договором.