Постанова
Іменем України
31 березня 2020 року
м. Київ
справа № 630/588/17
провадження № 61-40350св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - Комунальний заклад "Люботинська спеціалізована школа-інтернат І-ІІІ ступенів "Дивосвіт" Харківської обласної ради,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Комунального закладу "Люботинська спеціалізована школа-інтернат І-ІІІ ступенів "Дивосвіт" Харківської обласної ради на постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 червня 2018 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кружиліної О. А., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року Комунальний заклад "Люботинська спеціалізована школа-інтернат І-ІІІ ступенів "Дивосвіт" Харківської обласної ради (далі - КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт") звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про виселення, зняття з реєстрації.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що в оперативному управлінні учбового закладу знаходяться приміщення навчального корпусу та житлові приміщення гуртожитку, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . З 20 вересня 1983 року по 1996 рік відповідач був зареєстрований та проживав разом із своєю сім`єю у гуртожитку для дітей-сиріт. Приміщення, які займає відповідач не мають статусу службових приміщень, а тому у порушення статті 58 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) відповідач разом із своєю сім`єю з 1996 року продовжує займати житлові приміщення № 2.1-2.7 загальною площею 59 кв. м у навчальному корпусі школи-інтернату без будь-яких правових підстав.
Посилаючись на те, що Харківською обласною радою ордер про надання жилого приміщення відповідачу не видавався, а тому відповідач та члени його сім`ї безпідставно займають спірні житлові приміщення, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив виселити ОСОБА_1 із житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення та зняти його з реєстрації за вказаною адресою.
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" про визнання права користування житловим приміщенням.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є пенсіонером, інвалідом ІІ групи, має трудовий стаж 46 років, з яких 30 років, а саме, з 1983 року по 2013 рік працював у Люботинській спеціалізованій школі-інтернаті для дітей-сиріт. У вересні 1983 року адміністрацією навчального закладу йому було надано для проживання житлове приміщення у спальному корпусі та зареєстровано місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . У 1994 році директором школи-інтернату за погодженням із профспілковим комітетом йому було надано приміщення у навчальному корпусі площею 43,4 кв. м для проживання разом із сім`єю. У подальшому, у 1997 році, адміністрацією школи-інтернату за погодженням із профспілковим комітетом йому були надані додаткові приміщення площею 15,6 кв. м. Він неодноразово звертався до учбового закладу для отримання доказів на підтвердження правомірності його проживання у спірному житловому приміщенні, однак відповідачем йому було відмовлено. Звертав увагу, що приміщення, що перебувають у його користуванні фактично є житловими, мають відокремлений вихід, обладнані необхідними комунікаціями, на його ім`я відкритий особовий рахунок, протягом усього часу він сплачує комунальні послуги за користування зазначеними приміщеннями. Вказував на те, що позов КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" про його виселення поданий поза межами позовної давності, оскільки учбовий заклад визнавав факт його проживання у спірному житловому приміщенні з 1997 року.
Посилаючись на наведене, позивач просив визнати за ним право користування житловим приміщенням № 2.1-2.7 громадського будинку (школа) за адресою:
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 05 квітня
2018 року в задоволенні позову КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право користування житловими приміщеннями
№ 2-1.-2-7 у громадському будинку літ. А-3 (школа), розташовані за адресою:
АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку отримав у користування спірні житлові приміщення № 2-1.-2-7 у громадському будинку літ. А-3 (школа), розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які він з 1983 року займає разом із своєю сім`ю. Оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що надання відповідачеві жилих приміщень у відомчому житловому фонді будинку, який до 2003 року знаходився у розпорядженні школи-інтернату, відбулося з дотриманням вимог статті 52 ЖК Української РСР, сама по собі відсутність документального підтвердження, зокрема, рішення адміністрації та профспілкового комітету про надання ОСОБА_1 у користування спірних приміщень, не свідчить про незаконність їх зайняття відповідачем, а тому позовні вимоги КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" про виселення відповідача та зняття його з реєстрації задоволенню не підлягають, натомість наявні підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання за ним права користування зазначеними житловими приміщеннями.
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 11 червня 2018 року апеляційну скаргу КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" задоволено частково, рішення Люботинського міського суду Харківської області від 05 квітня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного і зустрічного позовів.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з 2003 року будівля школи-інтернату передана до власності територіальної громади. До 2003 року житловий будинок АДРЕСА_1 належав до відомчого житлового фонду, його розпорядником був КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт", однак у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про правовий статус житлових приміщень, якими користується ОСОБА_1 (службове, приміщення в гуртожитку тощо), а тому позовні вимоги КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт" не підлягають задоволенню.
Ураховуючи, що ОСОБА_1 у 1983 році, як працівнику Люботинської спеціалізованої школи-інтернату, були надані у користування спірні житлові приміщення, правовий статус яких є невизначеним, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за ним у судовому порядку права користування зазначеними житловими приміщеннями.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга КЗ "Люботинська спеціалізована школа-інтернат "Дивосвіт", у якій заявник просив скасувати постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 червня
2018 року в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не надав належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам та доводам позивача про відсутність у відповідача спеціального ордеру, який є єдиною підставою для зайняття житлових приміщень у школі-інтернаті. Суд не прийняв до уваги відповідь Департаменту науки та освіти Харківської обласної ради від 01 серпня 2017 року, згідно якої відсутні відомості про прийняття у встановленому законодавством порядку рішення про надання відповідачу житла та видачу ордера, а тому суд безпідставно не застосував правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, відповідно до якої такими, що самоправно зайняли жиле приміщення вважаються особи, які до нього самовільно вселилися без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Сам по собі факт реєстрації відповідача у спірних житлових приміщеннях за відсутності документу, що підтверджує право користування ними, не може свідчити про законність зайняття ним цих приміщень, оскільки інститут реєстрації місця проживання фактично з`явився лише у 2003 році, а тому відмітка у паспорті ОСОБА_1 про реєстрацію його місця проживання є пропискою, яка на той час була засобом регулювання та контролю за пересуванням сільського населення всередині країни, що відповідно до положень статті 58 ЖК Української РСР не є підставою для вселення у спірні житлові приміщення. Сама по собі оплата комунальних послуг також не свідчить про правомірність зайняття цих житлових приміщень. Висновки суду про те, що позивач не надав доказів на підтвердження статусу житлових приміщень, якими користується відповідач є неспроможними, оскільки незалежно від того який статус (службове приміщення, гуртожиток тощо) має житлове приміщення, яким користується відповідач разом із своєю сім`єю, у нього відсутні законні підстави для їх зайняття.
Відзив на касаційну скаргу подано не було.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції та передана 07 вересня
2018 року для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.