Постанова
Іменем України
07 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 336/33/17
провадження № 61-3241св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
представник відповідача - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду
м. Запоріжжя від 16 серпня 2018 року у складі судді Голубкової М. А. та постанову Запорізького апеляційного суду 03 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що з 04 березня 1989 року по
09 квітня 2010 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньок ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 . За час шлюбу ними на підставі договору купівлі-продажу від 27 серпня 1991 року було придбано житловий будинок АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу відповідач ухиляється від добровільного поділу зазначеного житлового будинку.
Посилаючись на наведене, позивач просила визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня
2018 рокупозов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, житловий будинок АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте у шлюбі. Оскільки житловий будинок АДРЕСА_1 придбаний сторонами за час шлюбу, зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, частки подружжя є рівними, а тому в порядку поділу зазначеного майна за позивачем необхідно визнати право власності на Ѕ частину спірного житлового будинку. Суд відхилив доводи відповідача про те, що спірний житловий будинок є його особистою власністю з посиланням на те, що він був придбаний за рахунок подарованих його батьком - ОСОБА_7 грошових коштів, вказавши, що факт передання ОСОБА_7 грошових коштів відповідачеві у розмірі 10 550,00 крб. на придбання спірного житлового будинку не підтверджено належними та допустимими доказами, крім того вказана сума складає менше половини від вартості житлового будинку, сплаченої за договором купівлі-продажу від 27 серпня 1991 року. Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що набуте подружжям за час шлюбу майно, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку, а тому перебування ОСОБА_1 на час придбання будинку в декретній відпустці не може свідчити про відсутність у неї права на частку у праві спільної сумісної власності подружжя.
Щодо поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності, суд вказав, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку з 2010 року та у 2010 році вже зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя у зв`язку з порушенням її прав, проте ухвалою Шевченківського районного суду
м. Запоріжжя від 07 грудня 2010 року у справі 2-2626/10 вказану позовну заяву було залишено без розгляду за заявою ОСОБА_1 з посиланням на досягнення між сторонами згоди щодо добровільного розподілу сумісного майна подружжя, чого здійснено не було. Урахувавши, що у зв`язку з постійними конфліктами з відповідачем сумісне проживання сторін виявилось неможливим, але в подальшому сторони досягли згоди щодо порядку користування спільним майном та протягом 2014-2018 років ОСОБА_1 користувалася своєю власністю у спосіб, визначений нею та відповідачем, а також, що здозволу та згоди власника майна, в тому числі ОСОБА_1, у спірному житловому будинку проживали доньки сторін ОСОБА_5 та ОСОБА_6, що свідчить про те, що позивач користувалася своїми правами, як співласника житлового будинку по АДРЕСА_1, а тому не вважала їх порушеними, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2018 рокузалишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірний житловий будинок був придбаний подружжям у шлюбі, а тому є його спільною сумісною власністю, а отже позивач має право на Ѕ частину житлового будинку. Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на пропуск позовної давності, а також на те, що позивач не проживала у будинку, вказавши, що позивач з укладенням договору купівлі-продажу будинку під час перебування у шлюбі з відповідачем в силу закону набула право власності на частину будинку і це право власності відповідачем не оспорювалося, саме відповідач, вважаючи себе єдиним власником, протягом строку позовної давності мав спростовувати встановлену законом презумпцію спільності майна, придбаного подружжям. Відповідач не надав доказів на підтвердження того, що спірний будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та що він був придбаний за рахунок переданих йому батьком коштів у розмірі 10 550,00 крб.
Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи
У лютому 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якій він просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2018 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог
ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суди попередніх інстанцій не перевірили джерело коштів, за які було набуто спірний житловий будинок, зокрема, не звернули увагу, що ОСОБА_1 почала працювати з 01 червня 1992 року (майже через рік після придбання спірного житлового будинку) та що житловий будинок було придбано за рахунок грошових коштів наданих ОСОБА_3 його батьком, знятих ним з ощадної книжки до дати придбання спірного житлового будинку. В матеріалах справи відсутні докази існування між сторонами конфлікту, сторони ще у 2010 році домовились про те, що у будинку будуть проживати їх доньки, а в подальшому він їм буде подарований. ОСОБА_1 ще у 2010 році відмовилась від захисту свого права власності на спірний житловий будинок у судовому порядку та подала заяву про залишення її позову про поділ майна подружжя без розгляду (справа №2-2626/10). Відомості Державної прикордонної служби України щодо перетину позивачем кордону України не є належними та допустимими доказами проживання позивача у спірному житловому будинку та вчинення нею дій, спрямованих на збереження майна, відсутні будь-які докази проведення нею ремонтних робіт у будинку, сплати комунальних послуг тощо. Висновок суду про періодичне проживання позивача у будинку ґрунтується лише на показах свідків, які відображені судом неточно. З огляду на наведене та оскільки право на звернення до суду за захистом порушеного права не є абсолютним, вважала необґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування позовної давності, сплив якої є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому вона зазначала, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обгрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня
2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 березня 1989 року до 09 квітня 2010 року.
Від шлюбу подружжя має двох дітей - доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
27 серпня 1991 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений державним нотаріусом П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори та зареєстрований за №2-1445, відповідно до якого ОСОБА_3 придбав жилий будинок з господарськими будівлями та побутовими спорудами АДРЕСА_1, за ціною 22 000,00 карб.
З наданої ОСОБА_3 копії ощадної книжки його батька,
судами установлено, що ОСОБА_7 у період з квітня 1989 року по
13 серпня 1991 року з особових рахунків ощадної книжки зняв грошові кошти на загальну суму 10 550,00 карб.
У 2010 році ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом про поділ майна подружжя у зв`язку з порушенням її прав, проте ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2010 року у справі 2-2626/10 її позовну заяву було залишено без розгляду на підставі заяви ОСОБА_1, обґрунтованої тим, що між сторонами досягнуто згоди щодо добровільного поділу спільного сумісного майна подружжя.