ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
25 березня 2020 року
м. Київ
у справі № 761/29213/18 (провадження № 14-541цс19) за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про стягнення гарантованої суми вкладу, 3 % річних та інфляційних втрат
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Падалка Костянтин Вікторович, на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2019 року.
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з Фонду на свою користь гарантовану суму вкладу у розмірі 200 000,00 грн, 16 175,00 грн - 3 % річних та 73 833,72 грн - інфляційні втрати.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 09 липня 2015 року між Публічним акціонерним товариством «Радикал Банк» (далі - ПАТ «Радикал Банк») та ОСОБА_1 укладено договір банківського рахунку № 18106 /П?1? 980 . Цього ж дня позивач поповнив рахунок власними коштами на суму 200 000,00 грн, що підтверджується квитанцією № 5238 від 09 липня 2015 року.
На підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 09 липня 2015 року № 452/БТ «Про віднесення ПАТ «Радикал Банк» до категорії «неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 09 липня 2015 року № 130 «Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Радикал Банк», згідно з яким у ПАТ «Радикал Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці, який згодом був продовжений на один місяць - по 09 листопада 2015 року включно.
У зв`язку з прийняттям Фондом рішення від 09 листопада 2015 року № 203 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Радикал Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку», Фонд з 13 листопада 2015 року розпочав виплати коштів вкладникам. Для отримання гарантованої суми вкладники ПАТ «Радикал Банк» з 13 листопада 2015 року до 24 грудня 2015 року включно могли звернутись до установ банку-агента - Публічного акціонерного товариства «Банк «Кредит Дніпро» (далі- ПАТ «Банк Кредит Дніпро»).
При зверненні ОСОБА_1 як вкладника до ПАТ «Банк Кредит Дніпро» йому було повідомлено, що інформацію про його банківський вклад згідно договору банківського рахунку не внесено до реєстру на виплату гарантованої суми відшкодування за вкладами.
Позивач звернувся із заявами від 18 листопада 2015 року про виплату гарантованої суми до ПАТ «Радикал Банк» та до Фонду. У відповідь ОСОБА_1 отримав повідомлення про визнання транзакції нікчемною, яке було направлене поштою за підписом уповноваженої особи Фонду Савельєвої А. М.
За захистом своїх прав ОСОБА_1 звертався до суду з позовом, і рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 листопада 2017 року його позов до уповноваженої особи Фонду Савельєвої А. М., третя особа - Фонд, про визнання незаконним рішення та зобов`язання вчинити певні дії задоволено.
На підставі зазначеного рішення суду ОСОБА_1 неодноразово звертався до Фонду із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування, на що йому було відмовлено, що слугувало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2019 року, провадження у цій справі закрито.
Судові рішення мотивовані тим, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини 2 статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI)), а тому вбачається, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
25 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 761/29213/18 (провадження № 541цс19) та прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2019 року - без змін.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів, що спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що позивач просив стягнути з Фонду кошти у межах установленого законом граничного розміру відшкодування за вкладом.
Правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер.
У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.
Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові зазначила, що спір щодо включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують граничну суму відшкодування, є приватноправовим і залежно від суб`єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Фонд (його уповноважена особа) у таких правовідносинах виконує не владні управлінські функції, а здійснює представництво інтересів банку-відповідача як сторони відповідного договору.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних стосуються безпосередньо правомірності дій Фонду, пов`язаних із виплатою ОСОБА_1 відшкодування за вкладами, відповідно також підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 4, 19 ЦПК України).
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку з наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
За змістом пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Частиною першою статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Разом з тим визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
На спірні правовідносини поширюється дія Закону № 4452-VI.
Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаю