ПОСТАНОВА
Іменем України
31 березня 2020 року
м. Київ
справа № 420/4829/19
адміністративне провадження № К/9901/3995/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 420/4829/19
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов`язання прийняти рішення,
за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: А. В. Крусян, Ю. М. Градовський, О. В. Яковлєв) від 11 грудня 2019 року,
УСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
1. У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач або ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просив:
- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 149 від 07 серпня 2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;
- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що позивач є громадянином Таджикистану, у передбаченому законом порядку звернувся до міграційної служби з метою отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту через переслідування його родини зі сторони представників органів державної влади країни громадянської належності у зв`язку зі своєю політичною діяльністю та свого батька. Однак, йому було в цьому безпідставно відмовлено, оскільки міграційною службою не взято до уваги реальні побоювання за власне життя та інші обставини вказані ним в заяві, зокрема, не було належним чином досліджено інформації по країні походження, що привело до прийняття неправомірного рішення.
3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
4. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року та ухвалено нову постанову, якою визнано протиправним та скасований наказ № 149 від 07 серпня 2019 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В іншій частині позову відмовлено.
5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 11 лютого 2020 року відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних відмовити повністю.
6. Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 420/4829/19 задоволено; поновлено Головному управлінню Державної міграційної служби України в Одеській області строк на касаційне оскарження постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 420/4829/19; відкрито касаційне провадження; установлено строк для подачі відзиву.
7. Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд у порядку письмового провадження.
8. Станом на 31 березня 2020 року письмового відзиву на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає її розгляду по суті.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Таджикистану відповідно до паспорту громадянина Таджикістану НОМЕР_1 .
10. З 2008 року позивач перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 та має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянки Таджикистану; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, громадянки Таджикистану.
11. 06 листопада 2018 року, ОСОБА_1 прибув в Україну залізничним сполученням Москва (Російська Федерація) - Харків (Україна) на підставі паспорту громадянина Таджикистану НОМЕР_1.
12. 22 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши що він виїхав з Таджикистану через наявність проблем з правоохоронними органами країни громадянської належності у зв`язку з членством в "Партії ісламського відродження Таджикистану".
13. 22 липня 2019 року ОСОБА_1 отримав довідку про звернення за захистом в Україні № 009821.
14. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 07 серпня 2019 року №149, на підставі висновку від 07 серпня 2019 року, відповідно до статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу та його неповнолітнім дітям відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15. Відповідно до зазначеного висновку Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 07 серпня 2019 року по справі №2019ОD0141 міграційною службою за результатами аналізу матеріалів особової справи заявника було встановлена відсутність чіткої та обґрунтованої інформації стосовно можливості застосування по відношенню до заявника смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження, у випадку його повернення на територію країни громадянської належності, а тому, за відсутності умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на підставі пункту 6 статті 8 вказаного Закону доцільним є прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно заявника та його неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, гр . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, гр. Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
16. 09 серпня 2019 року ОСОБА_1 вручено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 серпня 2019 року № 5/1-251.
17. Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 149 від 07 серпня 2019 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з цим адміністративним позовом до суду.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
18. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що у спірних правовідносинах відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством.
19. Одеський окружний адміністративний суд, серед іншого, дійшов висновку, що позивач як шукач захисту не надав як до ГУ ДМС в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до країну походження, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань. Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними. Так, позивач прибув в Україну в 06 листопада 2018 році, а за наданням міжнародного захисту звернувся до ГУ ДМС в Одеській області 22 липня 2019 року. При цьому, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
20. Водночас, суд першої інстанції звернув увагу ну ту обставину, що 16 серпня 2018 року позивач разом з дружиною на установчі дані ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, доньками на установчі дані ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану. В м. Москва (Російська Федерація) шукач захисту перебував протягом приблизно однієї доби, в подальшому разом з іншими членами родини вирушив до Білорусі потягом Москва (Російська Федерація) - Брест (Білорусь). На території Білорусі позивач перебував протягом приблизно 70 діб, де проживав в готелі, з заявою про надання міжнародного захисту на території Білорусі позивач не звертався. З урахуванням зазначених обставин суд зазначив, що у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, Білорусь додатково приймаючи до уваги, наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 року та Протоколу про біженців 1967 року суд вважає, що у разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першій країні потрапляння.
21. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що участь позивача у Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ) підтверджена зібраними матеріалами справи та не заперечується міграційним органом та як вбачається з загальновідомої інформації наявної в мережі Інтернет члени Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ) зазнавали переслідувань з боку органів державної влади Таджикистану, зокрема, і батько позивача ОСОБА_8, як один з її засновників. (ІНФОРМАЦІЯ_5; ІНФОРМАЦІЯ_6; ІНФОРМАЦІЯ_7; ІНФОРМАЦІЯ_8 ).
22. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, відмовляючи позивачу у оформлення документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються країни походження позивача, та переслідувань позивача і його родини за членство в Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ).
23. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не є елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту, оскільки під час перебування в країні громадянської належності, заявник може зазнавати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у випадку повернення до країни громадянської належності.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
24. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягає скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
25. Відповідач наводить доводи аналогічні доводам висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відзиву на адміністративний позов та апеляційну скаргу, здійснює виклад обставин та надає їм відповідну оцінку, цитую норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваним судовим рішенням.
26. Зокрема, скаржник зазначив, що до прибуття на територію України позивач перебував на території Російської Федерації, де міг звернутися до міграційних органів РФ за отриманням захисту. РФ може бути визнана третьою безпечною країною, так як нею ратифіковані Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримається міжнародних принципів стосовно захисту біженців передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статус біженців 1967 року. Також, просить звернути увагу на те, що позивач потрапив в Україну 06 листопада 2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся разом із дружиною зі зволіканням 22 липня 2019 року, чим порушив вимоги частини другої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". При цьому відповідач зазначив, що позивачем не доведено наявність об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, так як позивачем не надано жодного доказу того, що такі побоювання є реальними.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
27. Враховуючи положення пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 460-ІХ, а також те, що касаційна скарга на судові рішення у цій справі була подана до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає цю справу у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.
28. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого.
29. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
30. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
31. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
32. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
33. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
34. Відповідно до частин першої-другої та п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.