ПОСТАНОВА
Іменем України
31 березня 2020 року
Київ
справа №826/16209/16
адміністративне провадження №К/9901/32678/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Добрянська Я.І., судді: Федорчук А.Б., Кузьменко В.А.)
та постанову Київського апеляційного адміністративного суду 8 лютого 2018 року
(головуючий суддя - Мельничук В.П., судді: Лічевецький І.О., Мацедонська В.Е.)
у справі №826/16209/16
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про скасування рішення.
I. РУХ СПРАВИ
1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22 серпня 2016 року №452-16 про втрату статусу біженця.
2. В обґрунтування позову зазначив, що Державною міграційною службою України безпідставно та протиправно позбавлено його статусу біженця, оскільки підстави втрати статусу біженця передбачені статтею 11 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту", однак жодна з перелічених зазначеною правовою нормою підстав не може бути застосована до нього.
3. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду 8 лютого 2018 року, в задоволенні позову відмовлено.
4. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Судами встановлено, що наказом відділу міграції Київської міської державної адміністрації Міністерства України у справах національностей та міграції від 23 травня 1996 року №219 визнано громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем в Україні відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців".
6. Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 11 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту", підпункту "а" пункту 7.7 Розділу VІІ наказу МВС України від 17 вересня 2011 року №649 "Про затвердження Правил порядку розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для розгляду питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату та позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" Державною міграційною службою України прийнято рішення від 22 серпня 2016 року №452-16 про визнання позивача таким, що добровільно повернувся до країни, за межами якої він перебував внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань.
7. Процедуру втрати статусу біженця позивача ініційовано Головним управлінням Державної міграційної служби в місті Києві в зв`язку з надходженням листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 14 червня 2016 року №8.6/3765-16 про з`ясування наявності підстав для ініціювання процедури втрати позивачем статусу біженця в Україні.
8. Відповідно до листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 14 червня 2016 року №8.6/3765-16, за результатами проведеного аналізу особової справи позивача встановлено, що установчі дані позивача внесені до заяв - анкет на обмін посвідчення біженця та видачу обмін проїзного документа біженця під час оформлення та персоналізації не відповідають відомостям установчі дані, зазначені у наказі Управління у справах національностей та міграції Київської міської Державної адміністрації Державного комітету України у справах національностей та міграції від 12 вересня 1997 року №783 про надання статусу позивачу.
9. На виконання вказаного листа Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві проведено співбесіду з позивачем для підтвердження або спростування його виїзду до Афганістану, детального з`ясування обставин та причин виїзду і перебування на території загалом та з метою можливого пошуку іншої (другої) дружини та подальшого укладення шлюбу (у разі підтвердження). Також з`ясовано наявність чи відсутність переслідувань або іншої загрози. Витребувано всі наявні документи та знято їх копії та долучено до особової справи. Проведено детальне з`ясування можливого звернення до Посольства Ісламської Республіки Афганістану в Україні для оформлення будь-яких документів та можливого отримання інших послуг з надання відповідних пояснень щодо мотивації таких дій.
10. Згідно з протоколом співбесіди від 18 липня 2016 року вбачається, що громадянин Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з метою в`їзду в Україну перетнув кордон не маючи при собі документів, що посвідчують особу, тобто нелегально, залізничним транспортом. Зі слів позивача перебуваючи в статусі біженця, він переткнув кордон України з метою поїздки до ОАЕ (Дубаї) лише одного разу в 2010 році.
11. Проте, вказана інформація не співпала з раніше ним наданою, а саме з інформацією наданою ним під час проведення співбесіди 24 травня 2016 року, згідно з якою позивач стверджував, що їздив ОАЕ (Дубаї) в 2011 році та 2012 році. На питання що стосується виїзду та перебування на території Афганістану у статусі біженця, позивач повідомив, що не їздив до країни громадянської належності.
12. Крім того, відповідно до протоколу співбесіди від 18 липня 2016 року, на питання стосовно шлюбу з жінкою на ім`я ОСОБА_2, яка була вказана в анкеті особи для оформлення надання статусу біженця від 23 квітня 1996 року, позивач відповів, що офіційного шлюбу як такого не було. Відомо, що була лише домовленість батьків про майбутнє одруження позивача та дівчинки на ім`я ОСОБА_2 . Зі слів позивача стало відомо, що він офіційно одружений з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 . На підтвердження своїх слів позивач надав копію довідки про одруження видану Посольством Ісламської Республіки Афганістан в Україні від 29 жовтня 2012 року, де датою одруження вказано 3 серпня 2010 року.
13. Разом з тим, вивчивши особову справу №11.25.0090-01 громадянки Афганістану ОСОБА_3 дружини позивача, відповідачу стало відомо, що вона прибула в Україну 22 червня 2011 року, що не співпадає з датою одруження на території України, як зазначено в довідці про одруження. А це свідчить про те, що позивач та його дружина не могли одружитися на території України у 2010 році. Вказані обставини свідчать про недостовірно надану інформацію позивачем.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
14. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 надав недостовірну інформацію відповідачу, що відповідно до статті 11 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є підставою для позбавлення його статусу біженця.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
15. В обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають фактичним обставинам справи та свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.
16. Позивач вважає, що процедуру позбавлення статусу біженця проведено без урахування дійсних обставин справи та з порушенням вимог діючого законодавства.
17. На думку позивача, у ході співбесід проведених 24 травні 2016 року та 18 липня 2017 року не було з`ясовано яким чином він скористався захистом країни громадянської належності, а лише вибірково уточнено інформацію щодо його виїзду до інших країн, що не є підставою для позбавлення його статусу біженця.
18. Крім того, під час співбесіди співробітником ГУ ДМС у місті Києві не роз`яснено право скористатися правовою допомогою, як це передбачено положеннями статті 15 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відсутні також відомості щодо залучення перекладача. Вказано лише про переклад співбесіди з російської на українську мову та відсутність зауважень.
19. Під час підготовки подання на адресу Державної міграційної служби України не враховано положення Керівництва щодо процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Належного тлумачення Керівництва не здійснено, хоча й згадано певні положення при прийнятті рішення.
20. Позивач зазначає, що на думку відповідача він здійснював виїзд добровільно, за наявності певної мотивації виїзду та фактично отримав захист. Під захистом, на думку відповідача, розуміється укладення шлюбу з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 .
21. Однак, відповідачем не доведено, що контакт із владою країни був суттєвим та що даний контакт взагалі відбувся на території Афганістану.
22. Наголошує, що підстави для прийняття відповідачем спірного рішення були відсутні.
23. Суд апеляційної інстанції взагалі не проаналізував доводи його апеляційної скарги, жоден із аргументів та, відповідно, мотиви його прийняття або ж відхилення в рішенні не висвітлені.
24. Крім того, позивач подав пояснення до касаційної скарги, які за своїм змістом є доповненнями до касаційної скарги. Однак, Верховний Суд не приймає їх до уваги, оскільки такі надійшли до суду касаційної інстанції після закінчення строку на касаційне оскарження та не містять доказів надсилання копій відповідних доповнень іншим учасникам справи, відповідно до положень статті 337 КАС України.
25. У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої та апеляційної інстанції - без змін.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
26. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
27. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.