ПОСТАНОВА
Іменем України
27 березня 2020 року
Київ
справа №808/2299/16
адміністративне провадження №К/9901/40909/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у Запорізькій області на постанову Запорізького окружного адміністративного суду у складі судді Татаринова Д.В. від 05 квітня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Головко О.В., суддів Суховарова А.В., Ясенової Т.І. від 03 серпня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Головного управління ДФС у Запорізькій області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги,
В С Т А Н О В И В:
У липні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Родовід Банк" (далі - позивач, Банк) звернулося до суду з адміністративним позовом до Мелітопольської об`єднаної державної податкової інспекції головного управління ДФС у Запорізькій області (правонаступник - Головне управління ДФС у Запорізькій області; далі - відповідач, контролюючий орган), в якому просило визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 04 липня 2016 року №2376-17.
На обґрунтування позову Банк послався, зокрема, на те, що відповідач безпідставно виніс податкову вимогу про зобовязання сплати боргу по земельному податку з юридичних осіб в період дії мораторію (в період здійснення тимчасової адміністрації у Банку).
Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2017 року, позов задоволено; визнано протиправною та скасовано оскаржувану податкову вимогу.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що оскільки винесення та надсилання податкової вимоги є обов`язковою умовою у процедурі здійснення погашення податкового боргу платника податків та передує зверненню на стягнення коштів та майна останнього, а згідно частини п`ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року №4452-VI (далі - Закон №4452-VI) здійснення примусового стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно, накладення арешту на майно та кошти банку під час тимчасової адміністрації заборонено, оскаржувана податкова вимога є такою, що суперечить закону та підлягає скасуванню.
Не погоджуючись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У доводах касаційної скарги посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, адже за своїм змістом податкова вимога є документом, яким контролюючий орган повідомляє платника податків про невиконання ним свого податкового обов`язку та виникнення у нього податкового боргу; направлення податкової вимоги не є примусовим стягненням коштів та майна банку та не є зверненням стягнення на його майно, оскільки відповідно до пункту 95.2 статті 95 Податкового кодексу України (далі - ПК України) стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги. Отже обставина прийняття податкової вимоги не порушує приписів підпунктів 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону №4452-VI, оскільки в даному випадку контролюючим органом не здійснювалось нарахування будь-яких санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), не накладався арешт на кошти чи майно банку, не здійснювалось примусове стягнення його коштів та майна.
Позивач правом на подання письмових заперечень на касаційну скаргу не скористався.
Справа передана до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, касаційний суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.
Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що Банк визнано неплатоспроможним відповідно до постанови Правління Національного банку України від 25 лютого 2016 року №107, на підставі якої виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №261 від 25 лютого 2016 року "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "РОДОВІД БАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
В подальшому строк тимчасової адміністрації було продовжено на один місяць строком з 26 березня 2016 року по 25 квітня 2016 року на підставі рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб "Про продовження строків тимчасової адміністрації в АТ "РОДОВІД БАНК" від 25 березня 2016 року №419.
25 квітня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення №610, відповідно до якого продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у АТ "РОДОВІД БАНК" Куліша Віктора Михайловича до дати отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Банку.
04 липня 2016 року відповідачем сформовано та направлено Банку податкову вимогу №2376-17, в якій зазначено, що станом на 03 липня 2016 року за позивачем рахується податковий борг по земельному податку з юридичних осіб у розмірі 427,48 грн.
Верховний Суд не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про невідповідність вимогам чинного законодавства вказаної податкової вимоги з огляду на наступне.
Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податків зобов`язані сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
За правилами пункту 54.1 статті 54 ПК України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою.