Постанова
Іменем України
24 березня 2020 року
м. Київ
справа № 521/20211/16-ц
провадження № 61-47423св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи за позовом ОСОБА_1 :
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3,
учасники справи за позовом ОСОБА_3 :
позивач - ОСОБА_3,
відповідач: ОСОБА_1, ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 року в складі судді: Плавича І. В., та постанову апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року в складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позов мотивований тим, що 15 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 надав позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 3 000 000 грн строком до 15 вересня 2019 року, а останній в свою чергу зобов`язується повернути позику в строки та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов`язання було забезпечено іпотекою, про що 15 вересня 2014 року сторонами укладено окремий договір, який посвідчено нотаріально.
10 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була укладена додаткова угода до договору позики грошей від 15 вересня 2014 року, згідно якої сторони погодили графік та додаткові умови повернення позики, а також погодили штрафні санкції за невиконання зобов`язання. Не зважаючи на взяті на себе зобов`язання, відповідач ОСОБА_2 в порушення умов викладених у договорі та додатковій угоді не виконує взяті на себе зобов`язання, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом та просив його задовольнити з наведених у позовній заяві правових підстав.
ОСОБА_1 просив:
стягнути з ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики з урахуванням штрафних санкцій в загальному розмірі 20 890 000 грн;
звернути стягнення на предмет іпотеки - нежитлові будівлі спеціалізованої станції технічного обслуговування легкових автомобілів на чотири пости, загальною площею 1167,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, що знаходиться у власності ОСОБА_2 .
У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулась із самостійним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди недійсною.
Позов ОСОБА_3 обґрунтований тим, що вона є дружиною ОСОБА_2 та з червня 2016 року в судовому порядку вирішується спір про розірвання шлюбу між подружжям та поділ спільного майна. Іпотечне майно, стягнення на яке просить звернути позивач ОСОБА_1 в даному процесі ОСОБА_3 вважає спільним майном подружжя, у зв`язку з чим звернулась з цим позовом.
ОСОБА_3 просила визнати недійсною додаткову угоду від 10 жовтня 2014 року, укладену між ОСОБА_1 - з однієї сторони, та ОСОБА_2 - з іншої сторони.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 15 лютого 2017 року позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди недійсною прийнято та об`єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, третя особа: ОСОБА_3, для спільного розгляду.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 рокув задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. В задоволенні самостійного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди недійсною відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що виконання грошового зобов`язання та задоволення вимог кредитора ОСОБА_1 за рахунок предмета іпотеки вирішено в позасудовому порядку. Тому, у зв`язку із фактичною відсутністю предмета спору, суд відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_1 .
При відмові в задоволенні позову ОСОБА_3 суд першої інстанції вказав, що обґрунтовуючи вимогу про визнання додаткової угоди від 10 жовтня 2014 року до договору позики грошей від 15 вересня 2014 року, ОСОБА_3 посилалась на ті обставини, що вона укладена на вкрай невигідних умовах зокрема для ОСОБА_2 . Виходячи з сутності правочину, сторонами було більш детально регламентовано порядок повернення позики за основним договором від 15 вересня 2014 року та погоджено відповідальність за порушення зобов`язання. Суд не погодився із посиланнями ОСОБА_3, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було дотримано встановленої форми. Основний договір укладався в письмовій формі, нотаріально не посвідчувався. Укладення договору позики з боку ОСОБА_2 здійснювалося за згодою ОСОБА_3, про що свідчить відповідна заява ОСОБА_3 від 15 вересня 2014 року, посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М., реєстровий № 1295, та відповідає вимогам статті 65 СК України. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 ЦК України). Проте сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюючи дійсність додаткової угоди до договору позики ОСОБА_3 стверджувала, що укладаючи цю додаткову угоду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мали на меті "детальну регламентацію порядку повернення позики за основним договором та погодження відповідальності за порушення зобов`язання", а створили умови для усунення ризиків вибуття майна з власності ОСОБА_2 на користь третіх осіб, не пов`язаних з ним та ОСОБА_1 родинними зв`язками, в тому числі на випадок розірвання шлюбу. Тому додаткова угода не була направлена на настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним, й вона не надавала згоду на укладання вказаної угоди. У тексті нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3 на надання згоди на укладання договору позики та договору іпотеки зазначено, що вона надала згоду своєму чоловікові "на умовах йому відомих на його розсуд" (т .1, а. с. 13). У пункті 4 договору позики від 15 вересня 2014 року зазначено, що "зміни та доповнення до цього договору повинні бути викладеними в письмовій формі, всі додаткові угоди щодо внесення змін та доповнень до цього договору складають його невід`ємну частину" (т. 1, а. с. 6). Відповідно до пункту 1 договору іпотеки від 15 вересня 2014 року "цей договір забезпечує виконання зобов`язання іпотекодавця перед іпотекодержателем, що виникло на підставі договору позики, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем 15 вересня 2014 року, з будь-якими змінами і доповненнями до нього, що можуть бути укладені в подальшому" (т. 1, а. с. 9). Отже, внесення змін до договорів було передбачено умовами обох договорі, на укладення яких надавала згоду позивачка ОСОБА_3 своєму чоловікові ОСОБА_2 "на умовах йому відомих на його розсуд". У цьому випадку додаткова угода від 10 жовтня 2014 року укладена ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також як і договір позики у простій письмовій формі.
Апеляційний суд вказав, що наявна у справі додаткова угода до договору позики є невід`ємною частиною договору позики від 14 вересня 2014 року, який укладений за її згодою. Згідно правової позиції висловленої Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі № 6-84цс14 суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. ОСОБА_3 не доведено в судовому засіданні належним чином ті обставини, що відсутня її згода на укладання вказаної додаткової угоди, те, що ця угода не була направлена на настання реальних правових наслідків, що обумовлені нею та, що укладенням додаткової угоди до договору позики порушуються її права.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2018 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, в якій просила: рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 рокускасувати в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 ; постанову апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року скасувати; ухвалити нове рішення, яким зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити. При цьому посилалася на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно та не всебічно розглянув докази, які надавались ОСОБА_3 на підтвердження свої вимог, а також неповно та не всебічно з`ясував обставини на які посилалась ОСОБА_3 як на підтвердження свої доводів, а також не звернув жодної уваги на пояснення, якими вона обґрунтовувала свої позовні вимоги. ОСОБА_3, яка перебувала у шлюбних відносинах з ОСОБА_2 повно та всебічно довіряючи ОСОБА_2, як своєму чоловіку, надала згоду ОСОБА_2 на укладання відповідних договору позики грошових коштів та договору іпотеки. ОСОБА_3, надаючи згоду ОСОБА_2 на укладання відповідних договорів, усвідомлюючи, що обов`язок виконання відповідних договорів покладається на їх обох, вважала умови зазначених договорів справедливими, та справедливим розмір штрафних санкцій у разі невиконання або неналежного виконання умов договору, а саме у розмірі 1 % від суми заборгованості. Жодних інших умов, які б стосувалися зміни порядку повернення грошових коштів, або розміру та порядку нарахування штрафних санкцій, зазначені договори не містили.
Вказує, що зміни до договору позики від 15 вересня 2014 року є вкрай несправедливими та фактично штучно створювали настання негативних наслідків, які покладались на ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а саме - несвоєчасне повернення грошових коштів, що слугувало підставою для нарахування несправедливо великих штрафних санкцій. ОСОБА_3 не була повідомлена про такі зміни до договору позики від 15 вересня 2014 року. Якщо б ОСОБА_3 була ознайомлена з умовами такої угоди, то в жодному разі не погодилась із такими умовами, та не надала згоди ОСОБА_2 на підписання договору позики та договору іпотеки, оскільки усвідомлювала б можливість настання негативних наслідків, які могли призвести до заборгованості, яка в багато разів перевищує суму позики.
Зазначає, що згідно статті 65 СК України укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 додаткової угоди до договору позики повинно було відбуватись на тих самих умовах, що й укладення договору позики та договору іпотеки, а саме - за письмовою згодою ОСОБА_3, оскільки відповідна додаткова угода вносить суттєві зміни до договору позики, згоду на укладання якого надавала ОСОБА_3 Неповідомлення ОСОБА_3 щодо внесення змін до договору позики шляхом укладання додаткової угоди призвело до істотної зміни обставин, якими керувалась ОСОБА_3 при наданні згоди ОСОБА_2 на укладання договору позики та договору іпотеки.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди від 10 жовтня 2014 року недійсною. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
У лютому 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити в силі. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Вказує, що у заяві від 15 вересня 2017 року ОСОБА_3 дає згоду на укладення договору позики та передачу спірних нежитлових будівель у іпотеку ОСОБА_1 на його розсуд. Таким чином, ОСОБА_2 надано право самому обирати умови укладання договору. Через неможливість повернути суму боргу за позикою, відбулося стягнення на предмет іпотеки.