10 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 9901/741/18
Провадження № 11-329 заі19
О К Р Е М А Д У М К А
суддів Великої Палати Верховного Суду Яновської О.Г., Британчука В.В., Лященко Н.П., Ситнік О.М. в адміністративній справі № 9901/741/18, провадження №11-329 заі19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2019 року.
За обставинами, встановленими судом у вказаній справі, заступник керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області ОСОБА_4, разом зі своїм підлеглим - прокурором ОСОБА_1 , діючи умисно, з метою особистого збагачення з корисливих мотивів, протягом листопада - грудня 2017 року вступили у позаслужбові стосунки з ОСОБА_2 , вимагали від останнього, як посередника неправомірну вигоду у розмірі 1500 доларів США за не притягнення ОСОБА_3 до кримінальної відповідальності, що викликало негативний суспільний резонанс.
Указані дії ОСОБА_4 та ОСОБА_1 підпадають під ознаки кримінального правопорушення, яке кваліфіковано органом досудового розслідування за ч. 3 ст. 368 КК України.
10 березня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2019 року - без змін.
В ухваленій постанові Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів (далі - Комісія) під час дисциплінарного провадження мала право використовувати матеріали кримінального провадження, в тому числі результати негласних слідчих (розшукових) дій як докази у дисциплінарному провадженні щодо ОСОБА_1 для доведеності вчинення ним дисциплінарного проступку.
Вважаємо, що підхід щодо правомірності використання Комісією матеріалів кримінального провадження, в тому числі результатів негласних слідчих (розшукових) дій як доказів у дисциплінарному провадженні щодо прокурора є неправильним, а тому вважаємо за необхідне зазначити таке.
Фактичні обставини, що складають подію дисциплінарного проступку ОСОБА_1 , збігаються з фактичними даними, які підлягають доказуванню в межах кримінального провадження щодо нього.
Однак, ці обставини на час притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності не оцінювалися судом на предмет належності, допустимості і достовірності, а в сукупності з іншими доказами у кримінальному провадженні - з точки зору достатності та взаємозв`язку для встановлення його винуватості.
Окрім того, Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) визначено, що відомості про факт проведення негласних слідчих (розшукових) дій не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 246 КПК). Виготовлення копій протоколів проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається (ст. 254 КПК), а використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в іншому кримінальному провадженні можливе лише на підставі ухвали слідчого судді (ст. 257 КПК).
Наведені положення кримінального процесуального закону взагалі ставлять під сумнів законність витребування та отримання Комісією копій матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 .
Тож, можна зробити висновок, що Комісія надала оцінку копіям процесуальних документів із матеріалів кримінальної справи в дисциплінарному провадженні (протоколам за результатами негласних слідчих (розшукових) дій та ін.) до того часу, як така оцінка була здійснена судом у передбаченому КПК процесуальному порядку.
З урахуванням викладеного, ми не погоджуємось з висновками Великої Палати Верховного Суду по цій справі щодо правомірності використання Комісією матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій у дисциплінарному провадженні щодо прокурора ОСОБА_1 .
Водночас, звертаємо увагу, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, поки її вину не буде встановлено в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому дотримуються хоча б мінімальні встановлені вимоги справедливості судочинства. Це положення відтворюється в ст. 17 КПК. Зазначена норма закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини,п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські i політичні права, принципі 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув`язненню будь-яким чином, ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу України, - презумпцію невинуватості.
Право вважатися невинуватим є нормою звичаєвого міжнародного права: воно діє в будь-який час і за будь-яких обставин. Це право є основною складовою права на справедливе судочинство у кримінальних справах та верховенства права. Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості як об`єктивного правового положення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів осіб, що залучаються до орбіти кримінального судочинства.
У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед підозрюваного, обвинуваченого, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного, повного, неупередженого дослідження обставин кримінального провадження.
Відповідно до правової позиції ЄСПЛ, презумпція невинуватості «покладає обов`язок доведення на сторону обвинувачення, гарантує, що жодна вина не може бути презюмована до тих пір, поки винність не була доведена поза всяких розумних сумнівів і забезпечує, щоб сумніви тлумачилися на користь обвинуваченого» (Барбера, Мессеге і Хабард проти Іспанії (10590/83), (1988) §77; Телфнер проти Австрії (33501/96), (2001) §15).
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає,