Постанова
Іменем України
04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 522/12786/15-ц
провадження № 61-2176св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач),
суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2016 року в складі судді Бойчука А. Ю. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 04 серпня 2011 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, згідно з яким останній надано грошові кошти у розмірі 264 000 грн, що еквівалентно 33 000 доларів США. Відповідно до розписки повернення позики передбачалось після передачі ОСОБА_2 нежитлового приміщення, яке розташоване по АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що 28 березня 2014 року він передав ОСОБА_2 нежитлове приміщення, яке розташоване по АДРЕСА_1, однак ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики від 04 серпня 2011 року до цього часу не повернула.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 2 371 227 грн, з яких: 730 620 грн - основний борг; 1 614 670 грн - пеня; 29 076,60 грн - три проценти річних.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04 серпня 2011 року у розмірі 2 658 259,20 грн, з яких: 819 060 грн - основний борг; 1 810 122,60 грн - пеня; 29 076,60 грн - три проценти річних
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_2 належним чином не виконала умови договору позики і не повернула позивачу грошовий борг в сумі 33 000 доларів США, а тому наявні підстави для стягнення на користь позивача заборгованості в гривневому еквіваленті станом на день винесення рішення суду з урахуванням пені та трьох процентів річних.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2016 року змінено. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 33 000 доларів США основного боргу, 800 000 грн пені та три проценти річних у сумі 1 202 доларів США, а всього 34 202 доларів США та 800 000 грн. В іншій частині вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правильним є висновок суду першої інстанції про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними, а також про те, що відповідачем не було надано суду у відповідності до вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року належних та допустимих доказів, які б свідчили про недійсність договору позики. При цьому апеляційний суд не погодився з сумою, яка була стягнута місцевим судом, оскільки позика надавалась в іноземній валюті, тому з урахуванням положень статті 533 ЦК України, з відповідача підлягає стягненню борг в іноземній валюті. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що три проценти річних також мають бути стягнуті в доларах США. Апеляційний суд зазначив, що належним виконанням буде вважатися сума у гривнях за офіційним курсом на день фактичного платежу, тобто на дату зарахування коштів на рахунок стягувача. Також апеляційний суд на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір пені, оскільки вона значно перевищує розмір збитків.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили доводів відповідача про те, що вона жодного договору позики із ОСОБА_1 не укладала, грошових коштів у борг від нього не отримувала. ОСОБА_1 протиправно використав персональні дані заявника, оскільки 15 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений попередній договір про наміри купівлі-продажу 1/100 частини нежитлового приміщення магазину по АДРЕСА_1 . Про існування договору позики заявник дізналася із заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2016 року.
Крім того, суди попередніх інстанцій порушили частину другу статті 264 ЦПК України, оскільки вийшли за межі позовних вимог, так як позивач просив стягнути 2 371 227 грн, а суд стягнув 2 658 259,20 грн, однак позивачем жодної заяви про збільшення позовних вимог не подавалось. Також суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що пунктом 6 договору позики, який закреслено власноручно позивачем, що підтверджується його підписом проставленим поряд, передбачено, що розписка позичальника про наявність у нього боргу перед позикодавцем є невід`ємною частиною договору позики, а зазначену розписку та підпис від імені ОСОБА_2 виконано не нею, що підтверджується висновками судових почеркознавчих експертиз.
Поза увагою судів залишилось те, що позивач у своїй позовній заяві зазначав про те, що у якості забезпечення повернення позики ОСОБА_2 виступає офісне приміщення, розташоване по АДРЕСА_1, яке належить їй на праві власності на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2011 року. Тобто у договорі позики, який був укладений, як зазначає позивач, 04 серпня 2011 року міститься зафіксований факт про право власності відповідача на об`єкт нерухомості, який на момент підписання ще не настав (09 вересня 2011 рік). Крім того, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2011 року, яке набрало законної сили та не оскаржувалося ОСОБА_1, та яким визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1, встановлені обставини: "15 грудня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено попередній договір про намір купівлі-продажу 1/100 частини нежитлового приміщення, загальною площею 48,2 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Остаточна угода купівлі-продажу повинна була відбутися 15 грудня 2010 року"; "15 вересня 2009 року в якості забезпечення зобов`язань по виконанню зазначеного договору, ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 авансовий платіж в сумі 24 000 грн в подальшому в період з 15 грудня 2009 року по 22 листопада 2010 року ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 в рахунок вартості нежитлового приміщення його остаточну вартість та загалом 160 000 грн, що підтверджується відповідними розписками наявними в матеріалах справи"; "Після укладення попереднього договору про наміри купівлі-продажу 1/100 частини нежитлового приміщення магазину, загальною площею 48,2 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 1 ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 ключі від зазначеного приміщення для користування ним". Вказані обставини відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, самим позивачем подано до суду докази, які спростовують наведене ним у позовній заяві твердження щодо передачі ОСОБА_2 зазначеного нежитлового приміщення 28 березня 2014 року.
Суд апеляційної інстанції прийняв до уваги лише висновок експерта від 27 вересня 2018 року без зазначення підстав для відхилення інших доказів, а саме: рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2011 року та висновку експертизи від 09 жовтня 2017 року, що є порушенням пункту 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував наслідки спливу позовної давності, пославшись на те, що заява про її застосування має бути подана до суду першої інстанції, однак апеляційний суд не перевірив чи була ОСОБА_2 належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи, у зв`язку з чим не вирішив наявність підстав для вирішення заяви ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності на стадії апеляційного розгляду.
Також суди попередніх інстанцій, вирішуючи цей спір не застосували до спірних правовідносин частину другу статті 1046 ЦК України та частину другу статті 1047 ЦК України, у зв`язку з чим не з`ясували чи передавалися грошові кошти від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 на виконання договору позики від 04 серпня 2016 року.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, надано строк для надання відзиву та зупинено виконання постанови Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, посилаючись на безпідставність доводів та висновків касаційної скарги, оскільки договір позики від 04 серпня 2011 року підписаний власноручно ОСОБА_2 , а тому її доводи, що вона жодного договору не укладала не відповідають дійсності.
У травні 2019 року ОСОБА_2 подала відповідь на відзив у вигляді заперечень, у якому просила задовольнити касаційну скаргу та не брати до уваги відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, оскільки всі доводи позивача спростовуються доказами, наданими самим же позивачем.
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року справу № 522/12786/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики призначено до судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК Українив редакції, чинній на час подання касаційної скарги, визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК Українив редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.