ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 9901/216/19
Провадження № 11-1234заі19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Анцупової Т. О.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року (у складі колегії суддів Бевзенка В. М., Данилевич Н. А., Шевцової Н. В., Шишова О. О., Яковенка М. М.) про закриття провадження у справі № 9901/216/19 за позовом ОСОБА_1 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича про визнання протиправним та скасування указу,
УСТАНОВИЛА:
Рух справи
1. 25 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати Указ Президента України Порошенка П. О. від 04 квітня 2019 року № 100/2019 "Про конкурс із добору кандидатів для обрання суддею Європейського суду з прав людини від України" (далі - Указ № 100/2019).
2. На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що має бажання та намір взяти участь у конкурсі з добору кандидатів для обрання суддею Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від України. Додані до позовної заяви документи та докази свідчать, що ОСОБА_1 відповідає усім вимогам, які висуваються до кандидата на посаду судді ЄСПЛ, має відповідну юридичну освіту та стаж. Здійснення добору кандидатів для обрання суддею ЄСПЛ конкурсною комісією, утвореною та затвердженою Указом № 100/2019, суперечить Конституції України та практиці ЄСПЛ, отже, є незаконним і порушує право позивачки як потенційного кандидата на посаду судді ЄСПЛ. Також позивачка зазначала, що згідно з передбаченим Указом порядком унеможливлено процедуру стати конкурсантом, зокрема немає стадії подачі документів, відсутній орган уповноважений на їх прийняття. Отже, оскаржуваним Указом порушено право позивачки стати конкурсантом, оскільки фактично відсутня процедура подачі заяви та долучених до неї документів.
3. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог (щодо позовної заяви про визнання протиправним та скасування Указу № 100/2019) відмовлено та повернуто зазначену заяву позивачу.
4. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
5. Не погодившись з ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року про закриття провадження у справі, позивачка подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу.
6. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 грудня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .
7. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2019 року справу № 9901/216/19 призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі частини третьої статті 311 КАС України.
8. 28 грудня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній підтримує висновки суду першої інстанції та просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року - без змін.
Висновки суду першої інстанції
9. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не є суб`єктом, на якого поширюється дія оскаржуваного Указу № 100/2019, і цей акт не породжує для неї будь-яких прав чи обов`язків, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
10. На обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржниця зазначає, що суд першої інстанції не розглянув її позовну заяву по суті, а провадження у справі закрив із суто формальних підстав.
10.1. Так, скаржниця зауважує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності у неї охоронюваного законом інтересу, а відтак і порушеного права у спірних правовідносинах.
10.2. Скаржниця зазначає, що оскаржуваним Указом № 100/2019 порушено її права, як потенційного прийнятного кандидата для участі в конкурсі, адже вона відповідає усім вимогам, які висуваються до кандидатів на посаду судді ЄСПЛ, і надала суду на підтвердження цього всі необхідні документи.
10.3. Також скаржниця вважає, що оскаржуваний Указ № 100/2019 і подальша його реалізація, зокрема оголошення про проведення конкурсу, порушують чинне законодавство та відповідні рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи.
Оцінка Великої Палати Верховного Суду
11. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи наведені в апеляційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .
12. Велика Палата Верховного Суду дійшла цього висновку ґрунтуючись на таких законодавчих положеннях та судовій практиці.
13. Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
14. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
15. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
16. Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
17. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.