1. Правова система ipLex360
  2. Судові прецеденти
  3. Окрема думка


ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

27 листопада 2019 року

м. Київ

у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) за позовом ОСОБА_1 до Селидівського міського управління юстиції у Донецькій області про стягнення судових витрат та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року (судді Новікова Г. В., Гапонова А. В., Космачевський Т. В.).

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення, зокрема тим, що позивач не надав достатніх доказів для підтвердження, що він, подаючи зазначену скаргу, скористався послугами фахівця у галузі права та сплатив за його послуги відповідну суму грошових коштів.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції, крім іншого, мотивовано тим, що позивач не надав розрахунку витрат на оплату правової допомоги, що позбавляє можливості суд визначити суму, яка підлягала б стягненню відповідно до положень статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», що є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Таким чином, апеляційний суд вважав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог у частині компенсації витрат на правову допомогу.

27 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково: рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди скасувала, справу у цій частині направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції; рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року про відмову у задоволенні позову в частині стягнення судових витрат скасувала, провадження у справі у цій частині закрила.

Зокрема, закриваючи провадження у справі у частині позовних вимог про стягнення судових витрат, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що судові витрати були понесені позивачем як оплата послуг на правову допомогу при розгляді його скарги на дії відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції (далі - ВДВС Селидівського МУЮ). Селидівський міський суд Донецької області розглянув вимогу про стягнення судових витрат та ухвалив рішення по суті.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у разі коли питання про судові витрати не було вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує питання відповідно до пункту 4 частини першої статті 220 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи шляхом ухвалення додаткового рішення. У зв`язку з цим питання про судові витрати не може вирішуватися іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.

Повний текст постанови складений 06 лютого 2020 року.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

У поданій у жовтні 2016 року до суду позовній заяві ОСОБА_1 просив стягнути з ВДВС Селидівського МУЮ на скою користь: витрати на оплату правової допомоги у розмірі 6 608,00 грн та на відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн.

Свої вимоги обгрунтовував, зокрема тим, що у ВДВС Селидівського МУЮ перебуває на виконанні виконавчий лист, виданий Київським районним судом м. Донецька від 01 червня 1993 року, згідно з яким ОСОБА_2 зобов`язаний повернути позивачу борг, але на момент подання позову він не виконаний.

Ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року задоволено скаргу ОСОБА_1 на дії ВДВС Селидівського МУЮ, визнано неправомірною та скасовано постанову ВДВС Селидівського МУЮ. У цій справі суд установив, що діями ВДВС Селидівського МУЮ порушені права позивача.

Для звернення із зазначеною скаргою до суду позивач був змушений користуватися послугами адвоката, за які сплатив грошові кошти у розмірі 26 435,00 російських рублів, що еквівалентно 6 608,00 грн.

У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Устатті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» від 19 червня 2001 року ЄСПЛ підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.

У справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (рішення від 28 жовтня 1998 року) та у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (рішення від 13 січня 2000 року) ЄСПЛ указав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У частині першій статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК

................
Перейти до повного тексту