ПОСТАНОВА
Іменем України
13 березня 2020 року
Київ
справа № 820/5854/17
адміністративне провадження № К/9901/54605/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 820/5854/17
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року, ухвалене суддею Мельниковим Р.В.
та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року, ухвалену колегією у складі суддів: головуючого судді Старостіна В.В., суддів Рєзнікової С.С., Бегунца А.О.
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (надалі - відповідач, ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просив суд:
1.1. скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267;
1.2. зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти стосовно нього рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Ірану та 28 листопада 2017 року звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте 28 листопада 2017 року отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області № 65 від 28 листопада 2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке видано на підставі наказу від 28 листопада 2017 року № 267. На думку позивача, наказ відповідача від 28 листопада 2017 року № 267 є протиправним, незаконним та таким, що порушує права позивача.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
4. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із релігійними переконаннями заявника та ситуацією загибелі людини, яка використала його транспортний засіб, через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни. Цим доводам була надана оцінка судами усіх трьох інстанцій під час оскарження заявником відмови відповідача у наданні статусу попереднього разу. Суди вказали, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих його побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки, прийнятого відповідачем рішення.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції
5. 26 червня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 про скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018 року та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2018 року у справі № 820/5854/17, в якій скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267 про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 .
6. Касаційна скарга скаржника обґрунтована тим, що при прийнятті наказу про відмову в прийнятті заяви про вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач взагалі не досліджував оновленої інформації, яка підтверджує обгрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою в країні його громадянської належності.
7. 26 червня 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Білоус О.В., суддів Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.
8. Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.
9. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 06 червня 2019 року № 639/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоуса О.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.
10. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 12 березня 2020 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії призначено її до розгляду в порядку письмового провадження у відповідності до вимог пункту 5 частини 1 статті 340 та статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Позиція інших учасників справи
11. Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
12. ОСОБА_1, громадянин Ісламської Республіки Іран, 28 листопада 2017 року звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
13. У цій заяві заявник покликався на неможливість повернення до Ірану у зв`язку з тим, що він не є мусульманином, оскільки прийняв християнську релігію, що є загрозою для його життя та свободи на батьківщині. Також позивачем вказано на те, що він має побоювання повертатися до Ірану у зв`язку з тим, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник за це буде підданий смертній карі.
14. Позивачем 28 листопада 2017 року отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 65 від 28 листопада 2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15. Підставою прийняття такого повідомлення відповідачем вказано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28 листопада 2017 року №267.
Позиція Верховного Суду
Джерела права й акти їх застосування
16. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
17. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
18. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
19. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
20. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).
21. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
22. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
23. Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
24. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
25. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
26. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
28. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
29. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.