ПОСТАНОВА
Іменем України
11 березня 2020 року
Київ
справа №120/930/19-а
адміністративне провадження №К/9901/29324/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Дашутіна І. В.,
суддів Шишова О. О., Яковенка М. М.,
розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства енергетики та захисту довкілля України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09.07.2019 у складі судді Демитор Н. В. та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.09.2019 у складі колегії суддів: Шидловського В. Б., Матохнюка Д. Б., Боровицького О. А. у справі № 120/930/19-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства екології та природних ресурсів України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства екології та природних ресурсів України, в якому просив:
- скасувати наказ відповідача від 21.01.2019 № 17-0 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України;
- поновити позивача на посаді начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України з 22.01.2019;
- стягнути заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 113 865, 92 грн;
- стягнути на користь позивача матеріальну шкоду в розмірі 15 000 грн;
- стягнути на користь позивача моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.
2. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09.07.2019 позовні вимоги задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано наказ від 21.01.2019 № 17-0 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України з 22.01.2019;
- стягнуто з Міністерства екології та природних ресурсів України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.01.2019 по 09.07.2019 в сумі 242 345, 25 грн (з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів);
- рішення суду допущено до негайного виконання в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати - у межах суми стягнення за один місяць, а саме 42 147 грн (з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів).
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
2.1. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.09.2019 апеляційну скаргу відповідача залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено:
3.1. У березні 2018 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України.
3.2. Наказом в. о. державного секретаря Міністерства екології та природних ресурсів України від 24.09.2018 № 332-о позивача призначено на посаду начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України.
3.3. У подальшому, наказом в.о. державного секретаря Міністерства екології та природних ресурсів України від 21.01.2019 № 17-о позивача звільнено з посади начальника Управління роботи з персоналом Міністерства екології та природних ресурсів України за угодою сторін, згідно з пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
3.4. Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для прийняття такого рішення Міністерство екології та природних ресурсів України вважає заяву ОСОБА_1 від 21.01.2019.
3.5. Позивач звернувся до суду із вказаним позовом оскільки вважає вищевказаний наказ про звільнення його з посади неправомірним.
4. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказав на те, що між сторонами була відсутня згода з основних умов угоди про припинення трудового договору. Крім того, судами встановлено відсутність волевиявлення ОСОБА_1 щодо його звільнення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:
5. Відповідачем подано касаційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
5.1. Доводи касаційної скарги, грунтуються на тому, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки доводам позивача щодо наявності в матеріалах справи власноруч написаної позивачем заяви про звільнення за угодою сторін. Крім того, відповідач наголошує на тому, що позивачем не надано належних доказів того, що написання заяви відбувалось під тиском, а також перебування його на лікарняному, оскільки листок про тимчасову непрацездатність, досліджений судами, не містить усіх необхідних реквізитів визначених законом. Разом з тим, на переконання скаржника, надання судами оцінки наявності механічних потертостей та підчищення в журналі вхідної кореспонденції Управління роботи з персоналом є необгрунтованим, оскільки встановлення таких обставин належить до компетенції експерта.
6. Позивач не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:
7. Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 № 254к/96-ВР визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
8. Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України 06.07.2005 № 2747-IV (в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин, далі - КАС України) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
9. За приписами статті 5 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VIIІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 889-VIIІ) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
10. Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIIІ державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
11. Крім того, пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі - КЗпП України) визначено, що однією з підстав для припинення трудового договору є угода сторін.
12. Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
13. Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України визначено, що працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
14. Положеннями частини шостої статті 43 КЗпП України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
15. Водночас, при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.
16. Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
17. Основними умовами угоди про припинення трудового договору за пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється.
18. Так, визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частиною першою статті 36 КЗпП України.
19. Відсутність належного волевиявлення не дає підстав уважати наявність наміру працівника звільнитись саме за угодою сторін, а сама по собі проста згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення, також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пункту 1 частиною першою статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).
20. Аналогічна позиція щодо необхідності дотримання вимог КЗпП України в частині досягнення дати звільнення за угодою сторін викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 під час касаційного перегляду справи № 1340/6082/18.
21. Таким чином, на переконання колегії суддів, судами попередніх інстанцій правильно вказано на те, що працівник не може бути звільнений відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін, якщо одна зі сторін не надає згоди на припинення трудового договору за цією підставою або не було досягнуто домовленості щодо дати такого звільнення. У такому разі трудовий договір може бути припинений з інших підстав, передбачених КЗпП України.