У Х В А Л А
27 лютого2020 року
м. Київ
Справа № 405/5380/17
Провадження № 14-6зц20
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
ознайомилася з касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 травня 2019 року, ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 грудня 2017 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31 жовтня 2017 року (далі - касаційна скарга) у справі за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Комунального підприємства "Теплоенергетик", Управління соціального захисту населення Подільської районної у м. Кропивницькому ради про захист прав споживача та
в с т а н о в и л а:
у листопаді 2017 року позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати неправомірними дії виконавця послуг з теплопостачання - Комунального підприємства "Теплоенергетик" щодо надання Управлінню соціального захисту населення Подільської районної в м. Кропивницькому ради відомостей про наявність у позивачки заборгованості за житлово-комунальні послуги.
31 жовтня 2017 року Ленінський районний суд м. Кіровограда ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
6 грудня 2017 року Апеляційний суд Кіровоградської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
У травні 2018 року позивачка подала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалу суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги у повному обсязі.
7 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, якою касаційну скаргу позивачки залишив без задоволення, а оскаржені нею судові рішення - без змін.
10 січня 2020 року позивачка подала до Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу (вх. № 10/0/255-20). Просить скасувати постанову колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 травня 2019 року, ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 грудня 2017 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31 жовтня 2017 року, визнати неправомірними дії виконавця послуг з теплопостачання - Комунального підприємства "Теплоенергетик" - щодо надання Управлінню соціального захисту населення Подільської районної в м. Кропивницькому ради відомостей про наявність у позивачки заборгованості за житлово-комунальні послуги. Позивачка вказує на те, що суди у цій справі дійшли висновків, які не відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, і наявні фактичні та юридичні підстави для задоволення її позову у повному обсязі.
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Право касаційного оскарження та судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, визначені у статті 389 ЦПК України.
7 травня 2019 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду розглянув касаційну скаргу позивачки на ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 грудня 2017 року і рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31 жовтня 2017 року та залишив цю скаргу без задоволення.
Згідно з частиною третьою статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
З огляду на вказане у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для розгляду касаційної скарги, а тому в її прийнятті необхідно відмовити і з доданими до неї матеріалами повернути позивачці.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria", заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Sokurenko and Strygun v. Ukraine", заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
За відсутності повноважень для розгляду касаційної скарги на постанову колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду не є у справі позивачки судом, встановленим законом.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70). "Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі "Креуз проти Польщі" ("Kreuz v. Poland") від 16 червня 2001 року, заява № 28249/95, § 53).