УХВАЛА
03 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 480/100/17
Провадження № 13-14кс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Єленіної Ж. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С.,
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) кримінального провадження за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 та його захисника Качана Романа Юрійовича, засудженого ОСОБА_2 на вирок Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 12 липня 2018 року і
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 серпня 2017 року ОСОБА_2 засуджено за п. 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років. На підставі ч. 1 ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Миколаївського районного суду Миколаївської області від 24 липня 2015 року і призначено ОСОБА_2 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.
Цим же вироком ОСОБА_1 засуджено за вчинення злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років. На підставі ч. 1 ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Миколаївського районного суду Миколаївської області від 01 березня 2016 року і призначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.
Апеляційний суд Миколаївської області ухвалою від 12 липня 2018 року залишив вирок без зміни.
Судові рішення оскаржено у касаційному порядку.
Мотиви передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати
Ухвалою від 4 лютого 2020 колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, Касаційний кримінальний суд відповідно) на підставі ч. 5 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передала справу на розгляд Великої Палати, вважаючи, щосправа містить виключну правову проблему, і рішення Великої Палати матиме значення для розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Колегія суддів вважає необхідним визначити питання допустимості показань особи, які вона давала під час слідчого експерименту на стадії досудового розслідування згідно з положеннями ч. 4 ст. 95 КПК України, а також питання про те, чи стосуються ці положення лише показань, викладених у протоколі допиту, або будь-яких досудових показань, незалежно від того, за яких обставин такі показання отримані.
Позиція Великої Палати
Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 434-1 КПК України підставою для передачі кримінальної справи на розгляд Великої Палати є обґрунтований висновок суду, що розглядає справу в касаційному порядку, про те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
За якісним критерієм виключна правова проблема полягає, зокрема, у відсутності сталої судової практики, необхідності застосування інституту аналогії, необхідності здійснення судового тлумачення норм закону. За своєю правовою природою виключна правова проблема має зачіпати фундаментальні права та свободи.
Передаючи справу як таку, що містить виключну правову проблему, на розгляд Великої Палати, касаційний суд повинен обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або/та неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, у тому числі внаслідок неоднакової судової практики.