Постанова
Іменем України
21 лютого 2020 року
місто Київ
справа № 591/767/18
провадження № 61-46132св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Служба у справах дітей Сумської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Левченко Т. А., Криворотенка В. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у лютому 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Сумської міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.
Позов обґрунтовувала тим, що їхня з відповідачем малолітня дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом з нею. З метою оздоровлення дитини та її розвитку вона запланувала відпочинок з дитиною за кордоном. Посилаючись на те, що батько не надає своєї згоди на виїзд дитини за кордон в її супроводі, просила в судовому порядку вирішити це питання.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила надати малолітній дочці ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України у її супроводі без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до Франції з 01 червня 2018 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 ; у супроводі баби ОСОБА_4 та діда ОСОБА_5 у такі країни та періоди: до Єгипту - з 01 жовтня 2018 року до 30 листопада 2019 року, до Туреччини - з 01 червня 2018 року до 01 жовтня 2019 року, до Грузії, Чорногорії та Хорватії - з 01 червня 2018 року до 30 вересня 2019 року без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 та за нотаріальною згодою матері ОСОБА_1 .
Стислий виклад позиції інших учасників
Відзиви на позов не надходили.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Надано дозвіл неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на тимчасовий виїзд за межі України до Франції з 01 червня 2018 року до 30 жовтня 2019 року у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька - ОСОБА_2 ; надано дозвіл неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на тимчасовий виїзд за межі України до Єгипту на відпочинок з 01 жовтня 2018 року
до 30 листопада 2019 року, на тимчасовий виїзд до Туреччини на відпочинок з 01 червня 2018 року до 01 жовтня 2019 року та на тимчасовий виїзд до Грузії, Чорногорії та Хорватії з 01 червня 2018 року до 30 вересня 2019 року у супроводі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 без згоди та супроводу батька - ОСОБА_2 та за нотаріальною згодою матері ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що тимчасовий виїзд малолітньої дитини сторін за кордон у супроводі позивача, а також її баби і діда відповідає найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди відповідача, як батька дитини, суд надав, як зазначено у тексті рішення, на певний період, пославшись на його початок і закінчення.
Постановою Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на певний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Позивач не надала, а в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази для підтвердження обставин того, коли, в яку саме країну та з якою метою позивач мала намір вивезти дитину за кордон. Також не було конкретизовано і причини виїзду та часові проміжки перебування дитини в певній країні, а також не обґрунтовано, чому саме у зазначений нею проміжок часу (більше, ніж півтора роки) позивач просить надати дозвіл для виїзду дитини за кордон, ураховуючи, що у позовній заяві вона зазначала про планування свого відпочинку влітку-восени 2018 року. Питання про надання дозволу на виїзд дитини за межі України визначено позивачем для виїзду у шість різних країн, проте, часовий період таких виїздів співпадає між собою. Також позивач не надала доказів про відмову батька у видачі згоди на виїзд дитини за кордон у супроводі лише матері та не зазначила, в яку саме країну батько відмовив у виїзді дитини та з яких підстав, ураховуючи, що в апеляційній скарзі відповідач фактично не заперечує проти виїзду дитини за кордон, але вимагає чіткого визначення періоду перебування із зазначенням заброньованого місця у готелі, якщо це виїзд на відпочинок, а якщо метою є лікування, то з урахуванням медичних показань лікаря та із зазначенням назви лікувального закладу, оскільки і він сам хотів би в той же період поїхати разом з дитиною за кордон на відпочинок.
Також апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, надаючи дозвіл на виїзд малолітньої у супроводі баби та діда дитини, вирішив питання про права та обов`язки ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які не брали участі у розгляді справи та не були залучені до участі у справі судом першої інстанції.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у жовтні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року та залишити в силі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд не врахував, що вихованням дитини займається лише заявник, відповідач не бере участі у вихованні дитини. Вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував правила статті 141 СК України, не врахував права дитини під час вирішення спору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у жовтні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.