ПОСТАНОВА
Іменем України
19 лютого 2020 року
Київ
справа №820/6533/16
адміністративне провадження №К/9901/22564/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Уханенка С.А.,
суддів - Кашпур О.В., Радишевської О.Р.,
розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року (головуючий суддя Полях Н.А., судді Мар?єнко Л.М., Мельников Р.В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року (головуючий суддя Курило Л.В., судді Присяжнюк О.В., Русанова В.Б.),
У С Т А Н О В И В:
I. Суть спору
1. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про скасування рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) від 14.11.2016 №57, скасування наказу Головного управління ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 №166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язання Головного управління ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. Позов обґрунтував тим, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за національністю курд. У країні його громадської належності в останні п`ять років триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям та серйозними порушеннями прав людини. В останні місяці ситуація вкрай загострилася. У його рідному місті Алеппо відбуваються військові дії, місто майже зруйноване, його будинок також зруйновано. Зазначив, що його сім?я давно виїхала із Сирії і повернутися туди зараз разом з двома малолітніми дітьми є неможливим. Крім того, зауважив, що в разі повернення на Батьківщину, він буде рекрутованим до лав армії і буде змушений убивати своїх співгромадян, у тому числі мирне населення, що суперечить його внутрішньому переконанню.
ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
3. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, позов задоволено: скасовано рішення ДМС України від 14.11.2016 №57-16; скасовано наказ Головного управління ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 №166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Головне управління ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви від ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
4. Судові рішення мотивовані тим, що відповідачами при прийнятті оскаржуваних рішень не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671) пов?язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
III. Провадження в суді касаційної інстанції
5. У касаційній скарзі ДМС України, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення, ухваливши нове - про відмову в задоволенні позову.
6. За доводами відповідача, позивачу правомірно відмовлено у прийнятті повторно поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки під час прийняття рішення від 07.09.2015 №645-15 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України належним чином провела аналіз наявності умов для надання заявнику захисту в Україні і після цього обставини справи (основні доказові елементи заяви) шукача захисту не змінилися.
7. У запереченні на касаційну скаргу представник позивача Іванов Д.А. просить залишити рішення судів без змін, вказуючи на їхню законність і обґрунтованість.
8. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
ІV. Встановлені судами фактичні обставини справи
9. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, уродженцем м. Алеппо, за національністю курд, сповідує іслам. З 2005 року одружений на громадянці Сирії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 Має двох дітей, народжених в Україні: сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, і доньку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 У 1985-1991 роках позивач навчався у школі " Ханаа " у м. Алеппо, у 1992-1996 роках - працював кравцем у м. Алеппо, у 1996-1998 роках - проходив військову службу.
10. Востаннє позивач залишив Батьківщину 27.06.2002 авіарейсом Алеппо (Сирія)-Одеса (Україна) на підставі компетентного дозволу. Державний кордон перетинав легально на підставі національного паспорту № НОМЕР_1 та одноразової візи типу Б № НОМЕР_3 .
11. Вперше ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління у справах національностей та міграції Одеської обласної державної адміністрації 25.07.2003. Рішенням Держкомнацміграції від 22.12.2003 №534 заявнику відмовлено в оформленні документів щодо надання статусу біженця.
12. Вдруге позивач звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 29.10.2013, проте ДМС України рішенням від 07.09.2015 №645-15 відмовила у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п?ятого частини першої статті 6 Закону №3671 як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
13. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016 у справі №815/5940/15, яка набрала законної сили, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування вказаного рішення ДМС України.
14. 03.10.2016 позивач утретє звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві вказав, що в країні його громадянської належності - Сирійській Арабській Республіці - відбувається війна, місцеві жителі піддаються тортурам і знущанням, у разі повернення додому для нього існує вірогідність бути призваним на військову службу, проте участь у збройному конфлікті суперечить його переконанням. З 2002 року він перебуває в Україні, створив сім?ю, має двох маленьких дітей - п`яти і семи років. Зазначив про відсутність у нього документів, через що він не може оформити дітей у школу або виїхати до іншої країни. До свого рідного міста він також не може повернутися, оскільки в результаті проведених там військових дій його будинок зруйновано. Окрім того, певні військові угрупування Сирії здійснюють напади на курдів. Просив надати йому міжнародний захист в Україні.
15. Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 №166 громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 5 Закону №3671.
16. Позивач оскаржив цей наказ до ДМС України, яка рішенням від 14.11.2016 №57-16 відхилила подану скаргу.
17. Згідно з висновком головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту органу міграції, покладеним в основу прийнятого відповідачем рішення, у заяві від 03.10.2016 ОСОБА_1 навів обставини, які вже досліджувалися міграційною службою під час прийняття рішення від 07.09.2015 №645-15, нових відомостей не повідомив, водночас актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду заяви по суті.
V. Позиція Верховного Суду
18. Частиною шостою статті 5 Закону №3671 встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
19. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
20. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
21. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
22. Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
23. Таким чином, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.