ПОСТАНОВА
Іменем України
19 лютого 2020 року
Київ
справа №813/3825/15
адміністративне провадження №К/9901/17567/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/3825/15
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області
про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України
на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 червня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді Сидор Н.Т., суддів Гулика А.Г., Сакалоша В.М.)
і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Довгої О.І., суддів Запотічного І.І., Матковської З.М.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у липні 2015 року звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі також - "ДМС України" і "ГУ ДМС України у Львівській області"), в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати наказ ДМС України №370-к від 20 травня 2015 року "Про звільнення ОСОБА_1 ";
- поновити позивача на посаді начальника ГУ ДМС України у Львівській області з 20 травня 2015 року;
- стягнути з ГУ ДМС України у Львівській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 травня 2015 року до дня прийняття рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що його було звільнено у зв`язку з поновленням на його посаді працівника, який раніше виконував цю роботу, - ОСОБА_2 на підставі рішення суду (постанова Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2015 року у справі № К/800/64086/14).
Однак, на думку позивача, його звільнення відбулося з порушенням встановленої процедури, а саме: при його звільненні з посади начальника ГУ ДМС України у Львівській області йому не було запропоновано жодної іншої посади; не було отримано погодження голови Львівської обласної державної адміністрації на звільнення позивача.
Одночасно позивач звертає увагу на те, що з часу його звільнення поновлений на його посаді ОСОБА_2 так і не приступив до виконання роботи, натомість було призначено тимчасово виконуючого обов`язки начальника ГУ ДМС України у Львівській області. Крім того, судове рішення про поновлення ОСОБА_2 на роботі підлягало негайному виконанню ще з часу прийняття постанови Львівського окружного адміністративного суду від 8 вересня 2014 року, однак ДМС України не здійснювало жодних дій з негайного виконання рішення суду. Лише з 20 травня 2015 року відповідач виявив намір виконати рішення суду про поновлення на роботі ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Львівський окружний адміністративний суд постановою від 13 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2017 року, позов задовольнив повністю.
Визнав протиправним і скасував наказ ДМС України №370-к від 20 травня 2015 року "Про звільнення ОСОБА_1 ". Поновив позивача на посаді начальника ГУ ДМС України у Львівській області з 20 травня 2015 року. Стягнув з ГУ ДМС України у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі: 28636,76 грн без урахування сум обов`язкових до сплати податків і зборів.
Приймаючи таке рішення суди виходили з гарантій, передбачених частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України (надалі також - "КЗпП України"), відповідно до яких звільнення за пунктами 1, 2 та 6 статті 40 цього Кодексу застосовується лише якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Як встановили суди, допитавши свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які склали акт про відмову позивача від переведення на іншу посаду від 20 травня 2015 року, покази цих свідків містили значні суперечності, тому складений ними акт відмови не можна вважати належним доказом пропонування позивачу вакантних посад для переведення на іншу посаду.
Також суди встановили, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не був погоджений головою Львівської обласної державної адміністрації, що є порушенням підпункту 12 пункту 10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360 (у редакції, чинній на день звільнення позивача).
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі ДМС України просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у позові ОСОБА_1 відмовити повністю.
На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального права, тобто неправильно застосували норми підпункту 12 пункту 10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360. До повноважень Голови ДМС України віднесено звільнення з посади керівників територіальних органів ДМС без погодження такого звільнення з головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Тому відсутність погодження голови Львівської обласної державної адміністрації наказу про звільнення позивача з посади не вплинуло на його правомірність.
Крім того, відповідно до абзацу другого пункту 8 Порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2012 року №45 (чинного на момент звільнення позивача), якщо протягом десяти днів висновок про погодження або вмотивована відмова у погодженні пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника територіального органу головою відповідної місцевої державної адміністрації не подані, пропозиція вважається погодженою.
Скаржник вважає, що суди не взяли до уваги ту обставину, що ДМС України так і не отримало погодження голови Львівської обласної державної адміністрації щодо звільнення позивача з посади, а тому таке звільнення вважається погодженим.
У разі якщо працівник відмовився від переведення, а звільнення мало бути у зв`язку з поновленням на посаді працівника, який раніше виконував цю роботу, однак на дату звільнення не пройшло десяти днів, протягом яких голова Львівської обласної державної адміністрації мав би надати висновок про погодження або вмотивовану відмову у погодженні пропозиції щодо звільнення позивача з посади начальника ГУ ДМС у Львівській області, то суд, на думку скаржника, мав би вирішити питання про зміну дати звільнення (аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів").
До того ж скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно встановили обставини справи, вказавши, що суди помилково оцінили зміст показів свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які склали акт про відмову позивача від переведення на іншу посаду від 20 травня 2015 року. Скаржник зазначає, що покази цих свідків не містять ніяких суперечностей, тому складений ними акт відмови є дійсним і належним доказом пропонування позивачу вакантних посад для переведення на іншу посаду.
Позивач надав свої заперечення на касаційну скаргу, у яких просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати і визнавати доведеними обставини, що не були встановлені у судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Тому, на думку позивача, посилання скаржника на неправильність оцінки судом першої й апеляційної інстанцій будь-яких доказів, які були досліджені в суді першої інстанції (в тому числі їх достовірності чи недостовірності), мають бути відхилені судом касаційної інстанції.
ГУ ДМС України у Львівській області не надало суду свого відзиву на касаційну скаргу.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що пунктом 1 наказу ДМС України від 20 травня 2015 року №370-к "Про звільнення ОСОБА_1 " на виконання постанови Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2015 року №К/800/64086/14, відповідно до підпунктів 13, 25 пункту 10 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360, позивача звільнено 20 травня 2015 року з посади начальника ГУ ДМС у Львівській області у зв`язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 40 КЗпП України.
На виконання пункту 2 зазначеного наказу ГУ ДМС України у Львівській області видало наказ від 20 травня 2015 року № 235-к/тр "Про оголошення наказу ДМС України від 20 травня 2015 року №370-к "Про звільнення ОСОБА_1 ".
10 червня 2015 року позивач ознайомився із оскаржуваним наказом і отримав його копію.
Як встановили суди, за наказом ДМС України від 20 травня 2015 року №370-к "Про звільнення ОСОБА_1 " підставою для його прийняття були: постанова Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2015 року №К/800/64086/14, акт про відмову ОСОБА_1 від переведення на іншу посаду від 20 травня 2015 року, погодження Міністра внутрішніх справ України щодо звільнення позивача, лист ДМС України до Львівської обласної державної адміністрації стосовно надання згоди на звільнення позивача.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2015 року серед іншого визнано протиправним і скасовано наказ ДМС України від 14 травня 2014 року №292-к "Про звільнення ОСОБА_2 ". Поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника ГУ ДМС України у Львівській області з 15 травня 2014 року.
Матеріали справи містять погодження Міністра внутрішніх справ України щодо звільнення позивача, а також лист ДМС України, адресований голові Львівської обласної державної адміністрації ОСОБА_6, щодо погодження звільнення з посади начальника ГУ ДМС у Львівській області ОСОБА_1 №10-2971/1-15 від 20 травня 2015 року.
Однак погодження голови Львівської обласної державної адміністрації щодо звільнення позивача з посади начальника ГУ ДМС у Львівській області у матеріалах справи відсутнє, та, як ствердив у судовому засіданні представник відповідача ДМС України, такого погодження на час прийняття спірного наказу не було.
Крім того, як встановив суд першої інстанції, матеріали справи містять акт, складений про те, що 20 травня 2015 року у приміщенні ДМС України по вул.Богомольця, 10 в м.Києві начальнику ГУ ДМС у Львівській області ОСОБА_1 запропоновано переведення на іншу роботу за усіма наявними вакантними посадами в ГУ ДМС у Львівській області у зв`язку із поновленням на посаді працівника, який раніше виконував цю роботу, відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2015 року у справі № К/800/64086/14.
Акт про відмову ОСОБА_1 від переведення на іншу посаду від 20 травня 2015 року складений і підписаний начальником Управління забезпечення діяльності керівництва ДМС і зв`язків з громадськістю ОСОБА_3, начальником Управління правового забезпечення ОСОБА_4, начальником Управління кадрового забезпечення й антикорупційного моніторингу Бортницькою Л.В.
Акт про відмову не містить конкретизації ким саме було запропоновано позивачу переведення на іншу роботу за усіма наявними вакантними посадами в Головному управлінні ДМС України у Львівській області.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 надали суду покази, які містили значні розбіжності у наступних питаннях: ким пропонувались позивачу вакантні посади, у присутності кого такі пропонувались, ким складався акт про відмову і коли такий складався, чи у присутності позивача складався і підписувався такий акт тощо.
Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні надав суду покази про те, що 20 травня 2015 року його і позивача було запрошено до ДМС України для вирішення кадрових питань. У зв`язку з тим, що він і позивач тривалий час були відсторонені від посад, їм запропонували написати заяви про звільнення за власним бажанням. Він погодився. Однак позивач відмовився писати заяву про звільнення за власним бажанням. На запитання чи пропонувались у його присутності позивачу вакантні посади для переведення на іншу посаду, свідок відповів, що не чув.
Відтак, беручи до уваги розбіжність показів свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, якими був підписаний акт про відмову ОСОБА_1 від переведення на іншу посаду від 20 травня 2015 року, суди не взяли до уваги зазначений акт як доказ пропонування позивачу вакантних посад для переведення на іншу посаду та відмови позивача від зазначених пропозицій.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, на момент звільнення позивача регулювалися Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до статті 30 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі:
1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону);
2) недотримання пов`язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону;
3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону);