ПОСТАНОВА
Іменем України
13 лютого 2020 року
Київ
справа №804/14800/15
адміністративне провадження №К/9901/12258/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,
суддів - Бевзенка В. М.,
Шевцової Н.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження
касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року (головуючий суддя - Серьогіна О.В., судді - Єфанова О.В., Ляшко О.Б.)
та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року (головуючий суддя - Сафронова С.В., судді - Поплавський В.Ю., Чепурнов Д.В.)
у справі № 804/14800/15
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України,
третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області
про скасування рішення, -
в с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
В жовтні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області (далі - третя особа, ГУ ДМС України у Дніпропетровській області), в якому просив:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15;
- зобов`язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про скасування рішення - відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб`єктивною стороною. Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається. Таким чином, суди дійшли висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України № 585-15 від 07.09.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
18 липня 2016 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року.
В касаційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування поданої касаційної скарги ОСОБА_1 вказує на те, що судами попередніх інстанцій невірно надано правову оцінку обставинам справи. Так, зокрема, скаржник вказує, що судами не враховано інформацію по країні походження, яка є доказом обґрунтованості його побоювань стати жертвою переслідувань підтверджує переслідування за релігійною ознакою (як мусульманина - суніта) та існування загрози для життя та безпеки позивача через військові дії та діяльність терористичних угрупувань. Також скаржник зазначає, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність, яких є достатньою. Крім того, позивач зауважує, що суди не наводять жодного прикладу протиріч у його свідченнях. Твердження про те, що брат позивача отримав статус біженця в США та те, що скаржник міг би повернутися до країни походження за сприятливих умов або виїхати до Туреччини на навчання, навпаки, слугує підтвердженням його побоювань, оскільки свідчить, що звернення позивача за захистом в Україні не є спробою покращення його соціально - побутових умов, а викликане ситуацією, що склалася в країні походження позивача. Скаржник стверджує, що судами не враховано те, що третьою особою не досліджена можливість переслідування або існування загрози його життю та безпеці через дії радикальних шиїтських угрупувань, та воєнізованих формувань, що підтверджується відомостями по країні походження ОСОБА_1 . Також позивач вказує, що відповідач, самостійно не здійснюючи заходи, передбачені п. 6.1. та 6.2. Правил, затверджених наказом МВС України № 649 від 07.09.2011, лише погодився з висновком третьої особи, що був складений без комплексного та системного аналізу документів, наявних в особовій справі заявника та перевірки фактів, повідомлених позивачем без вивчення наявних відомостей про всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення.
Відповідачем та третьою особою відзивів чи заперечень на вказану касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 липня 2016 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 призначено до касаційного розгляду.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 вперше звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році. 02.08.2013 р. згідно рішення Державної міграційної служби України № 469-13 йому було відмовлено. Вказане рішення заявник оскаржував в судах різних інстанцій. 06.06.2014 ухвалою вищого адміністративного суду України К/800/29588/14 громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії. Проте територію України в встановлений строк заявник не залишив.
25.02.2015 позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як вважає, що в нього з`явилися нові обставини, а саме: погіршення військово-політичної ситуації на території Іраку, що загострило ситуацію в сфері безпеки на території Іраку.
Рішенням Державної міграційної служби України від 07.09.2015 № 585-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини:
- заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження;
- метою звернення заявника до міграційної служби є вирішення особистих питань з метою легалізації на території України;
- на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації країні походження, зокрема у зв`язку тим, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням "Ісламська держава" територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків.
На території України позивач перебуває починаючи з 2008 року. ОСОБА_1, вперше виїхав з Іраку до Сирії, але не через переслідування, а з метою навчання. За отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався. В 2008 році прибув в Україну для навчання в Харківському національному медичному університеті. Після закінчення першого курсу ОСОБА_1 виїжджав в Ірак у гості до сестри, але 25.08.2009 року повернувся до України щоб продовжити навчання. Після відрахування з навчання у 2011 році він не залишив територію України в установлений строк.
Під час співбесід в ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області позивач стверджував, що побоюється повертатися до своєї країни походження у зв`язку з наступними причинами:
- в співбесідах від 02.03.2015 та 02.07.2015 p.p. позивач розповів про погрози з боку терористів, які вбили його батьків та рідного брата, оскільки вони були міліціонерами на території Іраку. Родичів запідозрили в зраді Іракській владі, так як після військових подій на території Іраку формуватися державному устрою допомагала американська влада;
- щодо особистої загрози позивачу, то він стверджував, що йому неодноразово погрожували смертю у вигляді телефонних дзвінків за те, що його батьки були міліціонерами та зрадили рідну державу;
- військові події, які до сьогоднішнього дня не мають логічного завершення та унеможливлюють його подальше навчання.
Отже, ОСОБА_1 не бажає повертатися до Іраку, так як вважає, що його життю може загрожувати небезпека у країні громадянської належності та постійного проживання у зв`язку із військовими подіями, але у той же час наголошував на тому, що міг би повернутися за сприятливих умов для свого подальшого навчання.
Під час додаткової співбесіди від 02.07.2015 р., позивачем були надані пояснення, що вбивство його рідних відбулося у жовтні 2006 року, коли він був в гостях у сестри в м. Багдад. До їхнього дому у м. Аль-Фалуджа, де ОСОБА_1 мешкав зі своєю родиною, прийшли терористи та вбили його рідних. Зі слів заявника, про вбивство близьких йому повідомили сусіди, які зателефонували, він був у Багдаді. До кінця 2006 року, позивач вважав, що його брат ОСОБА_3, також був вбитий під час нападу. Проте, як стало пізніше відомо, за допомогою представників організації ООН, ОСОБА_3 вибув до США та подав документи на статус біженця. Сестра заявника, ОСОБА_5, і на даний час разом з дітьми проживає в м. Багдад, Ірак.
Також, позивач вказує на той факт, що головним для нього є навчання і отримання освіти. Це підтверджують і твердження заявника щодо отримання нового паспорта або продовження терміну дії старого (у разі його знаходження) і найближчим часом виїзду з вказаною ціллю до Туреччини. Україну як країну проживання він не розглядє, оскільки планує виїжджати до будь-якої третьої країни як тільки закінчить своє навчання.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.