ПОСТАНОВА
Іменем України
10 лютого 2020 року
Київ
справа №826/10950/16
адміністративне провадження №К/9901/23588/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, Пенсійного фонду України
про визнання протиправними дій, зобовʼязання вчинити певні дії
за касаційною скаргою ОСОБА_2 - представника позивача ОСОБА_1
на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року (прийняту у складі головуючого судді Добрянської Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року (постановлену у складі колегії: головуючого судді Костюк Л.О., суддів Бужак Н.П., Твердохліб В.А.),
В С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2016 року ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1, позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, Пенсійного фонду України про визнання протиправною бездіяльності Пенсійного фонду України, що полягала в неналежному виконанні своїх функцій щодо поновлення виплати пенсії ОСОБА_1., визнати протиправними та незаконними дії Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області щодо неправомірного припинення виплати пенсії ОСОБА_1., зобовʼязання управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області поновити виплату пенсії, нарахувати та виплатити відповідні пенсійні виплати позивачу з 1 березня 2016 року.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами попередніх інстанцій при постановленні судових рішень не взято до уваги, що ігноруючи право позивача на щомісячне отримання пенсії, не вживаючи встановлених законом дій щодо нарахування та перерахунку пенсії на належний позивачем рахунок, відповідач, в особі Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області вчинив бездіяльність, яка має бути визнана судом протиправною. При цьому Закон України "Про загальнообовʼязкове державне пенсійне страхування" взагалі не передбачає можливості призупинення виплати пенсії, яка раніше була призначена та виплачувалася. Крім того, положення постанови Кабінету Міністрів України №637, які застосовані судами попередніх інстанцій, є такими, що обмежують конституційні права соціально незахищених громадян України, що мешкали на територіях непідконтрольних державі та набули статус внутрішньо переміщених, її норми не можуть бути застосовані при вирішенні спору у цій справі.
Позиція інших учасників справи
21 вересня 2017 року до суду надійшли заперечення Пенсійного фонду України на касаційну скаргу позивача, в яких зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/10950/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.
У звʼязку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.
Суддя-доповідач ухвалою від 19 вересня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу № 826/10950/16 та ухвалою від 7 лютого 2020 року призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 10 лютого 2020 року.
При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 є пенсіонером, отримує пенсію за віком.
Відповідно до довідки від 24 листопада 2014 року ОСОБА_1 взято на облік як особу, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Зареєстроване місце проживання м. Донецьк, Будьонівський район, вул. Нижнє - Курганська, буд. 21, кв. 111, а фактичне місце проживання - Донецька область, м. Селидове, вул. Красноармійська, буд.10.
Також, матеріали справи містять ксерокопію зворотного боку довідки, в якій зазначено, що дію довідку від 24 листопада 2014 року подовжено з 17 грудня 2015 року по 16 червня 2016 року.
З січня 2015 року позивача поставлено на облік до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області. В період з січня 2015 року по лютий 2016 року позивачу нараховувалася пенсія на картковий рахунок відкритий у банківській установі.
У березні 2016 року на рахунок позивача не було зараховано щомісячної пенсії.
29 березня 2016 року позивач звернулася до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області з проханням надання розʼяснень щодо припинення виплати пенсії.
25 квітня 2016 року листом №3608/02 відповідачем надано відповідь, в якому зазначено, що було проведено виїзну перевірку фактичного проживання відповідно до довідки міграційної служби від 24 листопада 2014 року №1428004821 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово-окупованої території України та не виявлено фактичного перебування ОСОБА_1 за адресою зазначеною у довідці про що складено відповідний акт.
Не погоджуючись з такими діями Управління, позивач звернулася до суду з даним позовом.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка висновків судів попередніх інстанції доводів учасників справи
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зʼясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року не відповідають, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (далі - Закон №1706-VII), відповідно до статті 7 якого для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розвʼязання проблем, повʼязаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовʼязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообовʼязковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
При цьому, Основний Закон містить імперативну норму, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками місця проживання або іншими ознаками (стаття 24).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобовʼязання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Згідно статті 12 Хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобовʼязуються, зокрема, започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування; підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рiвнi, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення; вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення, серед іншого, рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 4 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обовʼязків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сімʼї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012). За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011. Держава Україна, як учасниця Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобовʼязаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що обʼєктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обовʼязки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Людина вступає в пенсійні правовідносини для реалізації свого права на отримання пенсійного забезпечення і такі відносини, за загальним правилом, мають безстроковий характер.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообовʼязкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообовʼязкове державне пенсійне страхування" 9 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.