Постанова
Іменем України
29 січня 2020 року
м. Київ
справа № 463/5520/16-ц
провадження № 61-13015св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради,
позивач за зустрічним позовом - Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,
треті особи: Львівське комунальне підприємство "За замком", Львівська міська рада,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 грудня 2018 року у складі судді Леньо С. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання права на житло, зобов`язання до вчинення дій; зустрічним позовом Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Львівське комунальне підприємство "За замком", Львівська міська рада, про виселення.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, в якому просив зобов`язати відповідача укласти з ним договір найму квартири АДРЕСА_1 , як з членом сім`ї померлого квартиронаймача.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що протягом тривалого часу проживає у зазначеній квартирі, як член сім`ї квартиронаймача - його баби ОСОБА_2, яка 16 березня 1973 року отримала ордер НОМЕР_1, виданий на неї та її двох синів - ОСОБА_3, який є батьком позивача та ОСОБА_4, який є його дядьком. Вселившись у дану квартиру вони разом вели спільне господарство, купували продукти харчування, сплачували за надані комунальні послуги, здійснювали поточний ремонт. Основний квартиронаймач даного помешкання померла у 2002 році, його батько - у 2015 році, а дядько у 2016 році. Всі вони погоджувались на проживання позивача у даній квартирі та бажали здійснити відповідну реєстрацію місця проживання, проте таких дій не вчинили. Відповідно до вимог чинного законодавства він, як онук, син і племінник наймачів вважається їхнім членом сім`ї та набув право користування такою квартирою. Звернувшись до відповідача з письмовою заявою щодо переукладення з ним, як членом сім`ї померлого квартиронаймача договору найму, він отримав відмову, оскільки за такою адресою він не зареєстрований. Вважаючи таку відмову неправомірною та збільшивши розмір позовних вимог просив визнати за ним право на житло у квартирі АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідача укласти з ним договір найму квартири АДРЕСА_1, як з членом сім`ї померлого квартиронаймача.
Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_1 про виселення останнього із самовільно зайнятої квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування зустрічного позову посилалась на те, що основний квартиронаймач та інші члени її сім`ї померли, тоді як ОСОБА_1 в такій квартирі не зареєстрований, а навпаки, зареєстрований за іншою адресою: АДРЕСА_2 . В такому випадку, факт реєстрації за іншою адресою унеможливлює можливість набуття права користування спірним приміщенням і як наслідок, відповідач не може вважатись членом сім`ї основного квартиронаймача. Тому, спірне приміщення ним зайнято самовільно, у зв`язку з чим просить виселити останнього.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 21 грудня 2018 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на житло у квартирі АДРЕСА_1 . Зобов`язано Личаківську районну адміністрацію Львівської міської ради укласти з ОСОБА_1 договір найму квартири АДРЕСА_1, як з членом сім`ї померлого квартиронаймача. В зустрічному позові Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Львівське комунальне підприємство "За замком", Львівська міська рада, про виселення ОСОБА_1 із самовільно зайнятої квартири АДРЕСА_1 відмовлено. Стягнуто з Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради на користь ОСОБА_1 1 191,20 грн судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 фактично не проживав за адресою своєї реєстрації, а оскільки в спірній квартирі був зареєстрований його батько - саме таке приміщення було постійним місцем його проживання з 1994 року, і відповідно, проживав він в такому приміщенні саме як член сім`ї наймача та у зв`язку з чим набув право користування житловим приміщенням.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 грудня 2018 року в частині задоволення первісного позову скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов ОСОБА_1 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання права на житло у квартирі АДРЕСА_1 та зобов`язання Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради укласти договір найму як з членом сім`ї померлого квартиронаймача задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 наймачем квартири АДРЕСА_1 за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача ОСОБА_2 . В задоволенні решти позовних вимог за первісним позовом відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Скасовуючи рішення в частині первісного позову та ухвалюючи нове рішення апеляційний суд виходив з того, що такий спосіб захисту цивільних прав, як зобов`язання укласти договір, не передбачений статтею 16 ЦК України.
Застосовуючи при розгляді справи Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права апеляційний суд зробив висновок, що слід визнати ОСОБА_1 наймачем квартири АДРЕСА_1 за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача ОСОБА_2 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та постанову апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради задовольнити, відмовити у позові ОСОБА_1
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
07 серпня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 січня 2020 року зупинено дію постанови Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 січня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 15 січня 2020 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Сердюк В. В., Фаловська І. М.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник вказує, що апеляційний суд в оскаржуваному рішенні у достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, оскільки ОСОБА_1 не визнаний членом сім`ї померлого наймача.
У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги, що позивач ОСОБА_1 на момент смерті основного наймача ОСОБА_2 - 04 жовтня 2002 року, її синів - ОСОБА_3 - 11 жовтня 2015 року та ОСОБА_4 - 07 червня 2016 року, був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 29 березня 2002 року до 23 вересня 2016 року та не набув права на вселення в квартиру АДРЕСА_1 . Вказує, що за змістом статей 64, 65 ЖК УРСР особа, яка вселилась до наймача як член сім`ї не набуває права користування іншим жилим приміщенням у будинку державного чи громадського житлового фонду. За особою, яка проживає у наймача жилого приміщення як член його сім`ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованому нею житловому приміщенні.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що на підставі рішення виконкому Червоноармійської районної ради депутатів трудящих від 13 лютого 1973 року № 135 ОСОБА_2 видано ордер НОМЕР_1 від 16 березня 1973 року на вселення разом з членами сім`ї, а саме: синами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 4).
Згідно копій свідоцтв про смерть ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 5 - 7).
На звернення позивача Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради листом відмовила в укладенні з ним договору найму квартири АДРЕСА_1 з підстав, що ОСОБА_1 протягом 2002-2016 років був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 8).
Факт реєстрації позивача за цією адресою протягом 2002-2016 років також підтверджується даними його паспорта, копія якого долучена до матеріалів справи (а. с. 21 - 22).
Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 16 листопада 2017 року, в будинку АДРЕСА_2, зареєстровано 12 осіб, які зареєструвались в ньому у період з 1968 року по 2011 рік (а. с. 64).
Позивач знявся з реєстрації за цією адресою у 2016 році.
Загальна площа будинку АДРЕСА_2 становить 58,80 кв. м.
Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 березня 2016 року 38/200 частин житлового будинку успадкувала ОСОБА_5 (сестра позивача) після смерті ОСОБА_6 (мати позивача) (а. с. 70).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.