ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Лященко Н. П., Яновської О. Г.
на постанову від 19 грудня 2019 року у справі № 9901/610/18 (провадження
№ 11-7заі19)
за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Генеральна прокуратура України, про визнання незаконним і скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просив визнати незаконним і скасувати рішення відповідача від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 «Про задоволення клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. про тимчасове відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності».
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV його безстроково обрано на посаду судді. 4 травня 2018 року ВРП прийняла рішення № 1316/0/15-18 про тимчасове відсторонення позивача від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності.
На думку ОСОБА_1 , рішення ВРП є безпідставним, необґрунтованим і таким, що прийнято з істотним порушенням норм процесуального та матеріального права, оскільки на порушення вимог статті 481 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) письмове повідомлення судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення здійснено не Генеральним прокурором України або його заступником, а суб`єктом, не уповноваженим на вчинення таких дій, а тому він не набув статусу підозрюваного у відповідному кримінальному провадженні.
Позивач також зазначив, що оскаржуване рішення ВРП прийнято з порушенням строку, визначеного пунктом 19.7 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17РП (далі - Регламент), наведені у спірному рішенні підстави для тимчасового відсторонення його від здійснення правосуддя є необґрунтованими та неналежними. При цьому вимогами закону не передбачено таку підставу для відсторонення судді від здійснення правосуддя, як можливість зашкодження авторитету судової влади.
На переконання позивача, прийнявши оскаржуване рішення, відповідач порушив принцип презумпції невинуватості особи.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Судурішенням від 11 грудня 2018 року відмовив у задоволенні позову.
Судове рішення мотивовано тим, що оскаржуване рішення ВРП відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), зокрема, прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано та пропорційно.
У ході розгляду справи суд установив таке.
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV «Про обрання суддів», зокрема, ОСОБА_1 обрано на посаду судді Дзержинського районного суду міста Харкова безстроково.
19 квітня 2018 року до ВРП надійшло клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. за вх. № 3519/0/8-18 про тимчасове відсторонення судді ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
За результатами розгляду вказаного клопотання ВРП установила, що детективами Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні від 31 жовтня 2015 року № 42015051110000059 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК), а саме одержанні службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії із використанням наданої їй влади та службового становища.
Матеріали цього кримінального провадження 28 березня 2016 року направлено до Чутівського районного суду Полтавської області. У зв`язку із неможливістю у цьому суді утворити склад суду для судового розгляду Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 26 квітня 2016 року направив зазначене кримінальне провадження до Полтавського районного суду Полтавської області.
Полтавський районний суд Полтавської області ухвалою від 21 вересня 2016 року призначив судовий розгляд, проте прокурором обвинувальний акт не оголошено у зв`язку із заявленими стороною захисту відводами колегії суддів, прокурорам групи прокурорів, численними неявками захисника та обвинуваченого до суду.
Крім того, детективами НАБУ завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000418 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК. Матеріали цього кримінального провадження 29 січня 2018 року направлено до Чутівського районного суду Полтавської області.
ВРП рішеннями від 19 серпня та 29 вересня 2017 року № 2473/0/15-17 та № 3041/0/15-17 відповідно двічі тимчасово відстороняла суддю Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у межах досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000418.
Рішенням ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. задоволено: тимчасово, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонено суддю Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності.
Задовольняючи клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, ВРП визнала обґрунтованими та підтвердженими належними доказами наведені в ньому доводи щодо існування ризиків завдання негативних наслідків кримінальному провадженню, зокрема про те, що суддя ОСОБА_1 зможе впливати на свідків із числа працівників суду та вжити заходів щодо знищення або спотворення документів, які є ймовірними доказами вчинення кримінального правопорушення.
При цьому ВРП не встановила обставин, які б свідчили, що вказане клопотання є формою незаконного впливу, тиску чи втручання у діяльність судді ОСОБА_1 щодо здійснення правосуддя.
Не погодившись із рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року,ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення є безпідставним, прийнятим з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права.
На думку скаржника, суд першої інстанції не перевірив усі обставини, передбачені статтею 2 КАС, не надав жодної оцінки переважній більшості доводів позивача, у зв`язку із чим вирішив спір формально, без урахування істотних та суттєвих обставин справи.
Крім того, при прийнятті оскаржуваного рішення ВРП проігнорувала позицію ОСОБА_1 , не надала жодної юридичної оцінки доводам позивача при розгляді питання про відсторонення його від здійснення правосуддя, чим порушила принцип змагальності та рівності сторін, а суд першої інстанції не надав жодної оцінки рішенню ВРП, проігнорувавши позицію ОСОБА_1 , та, більш того, не дослідив усі обставини справи та докази, якими обґрунтовувались позовні вимоги.
Скаржник також зазначив, що: на порушення вимог статей 36, 481 КПК повідомлення судді ОСОБА_1 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення було здійснено суб`єктом, який не уповноважений на такі дії, тобто суддя ОСОБА_1 не набув процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні, а тому немає обов`язкової умови для вирішення питання про відсторонення його від здійснення правосуддя; ані в клопотанні прокурора, ані в оскаржуваному рішенні ВРП не зазначені обґрунтовані підстави для тимчасового відсторонення позивача від здійснення правосуддя та не наведено мотивів і доказів того, що здійснення правосуддя може зашкодити потребам кримінального провадження, а отже, ризиків, на яких наголошує сторона обвинувачення, немає; оскаржуване рішення ВРП прийнято з порушенням строку, визначеного пунктом 19.7 Регламенту; у статті 62 Закону № 1798-VIII, якою визначено вичерпний перелік підстав для відсторонення судді від здійснення правосуддя, не міститься такої підстави, як завдання шкоди авторитету судової влади; при прийнятті оскаржуваного рішення ВРП порушила принцип презумпції невинуватості, адже факт вчинення тяжкого корупційного злочину встановлюється обвинувальним вироком суду, якого наразі немає.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року залишено без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підставою для прийняття рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 стало клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. за вх. № 3519/0/8-18 про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, у якому ставилось питання про тимчасове відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 3 КПК притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРП, вирішуючи питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, перевіряє повідомлення про підозру в частині обґрунтованості підозри. Водночас повноваженнями щодо перевірки процесуального порядку вручення письмового повідомлення про підозру ВРП не наділена ні кримінальним процесуальним законом, ні Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), ані іншими законами.
З огляду на викладене питання про законність і обґрунтованість вручення судді письмового повідомлення про підозру не Генеральним прокурором або його заступником, а іншим прокурором має вирішуватися в межах кримінального провадження і не належить до компетенції ВРП.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прийняття ВРП оскаржуваного рішення з перевищенням визначеного пунктом 19.7 Регламенту строку не порушило прав та законних інтересів ОСОБА_1 , а тому не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення відповідача.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 про тимчасове, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Велика Палата Верховного Суду не встановила порушень ВРП процедури прийняття рішення від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18, а також не встановила порушень прав судді чи інших ознак протиправності рішення ВРП з огляду на вимоги статті 65 Закону № 1798-VIII.
Отже, рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 про тимчасове, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини першої статті 65 Закону № 1798-VIII немає.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Основними принципами щодо незалежності правосуддя, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року, передбачено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її.
Висновок N 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 1 січня 2001 року містить положення, що незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. На суддів «покладається обов`язок приймати остаточне рішення з питань життя та смерті, свободи, прав, обов`язків та власності громадян» (як це передбачено у вступі до Основних принципів ООН, що дістали відображення в Пекінській декларації, а також у статтях 5 та 6 Конвенції). Незалежність судів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя. Незалежність використовується як гарантія неупередженості. Зрозуміло, що це впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді чи вжиття дисциплінарних заходів.
Приймаючи Рекомендацію CM/Rec (2010) 12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, Комітет Міністрів Ради Європипідкреслював, що незалежність судової влади забезпечує кожній особі право на справедливий суд і тому є не привілеєм суддів, а гарантією поваги до прав людини та основоположних свобод, що дає змогу кожній особі відчувати довіру до судової системи.
Стаття 126 Конституції України декларує, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Як убачається з Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 року № 1-1/2004, незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.
Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) незалежність судді забезпечується недоторканністю та імунітетом судді.
У статті 49 Закону № 1402-VIII розкривається зміст понять недоторканність та імунітет судді.
Відповідно до частини четвертої зазначеної статті судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.
Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов`язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз`яснити її зміст.
Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.
Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Викладена у письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні, і у такий спосіб з`являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення.
Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість цілеспрямованіше реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов`язків, визначених статтею 42 КПК.
Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Отже, саме така побудова глави дає підстави зробити висновок, що законодавець пов`язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністюпроцесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК).
Слід зазначити, що наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов`язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов`язані встановити точне місцезнаходження особи і саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз`яснити права підозрюваному, що є невід`ємним обов`язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов`язані детально роз`яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК).
Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним зі складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, підпункт «а» пункту 3 статті 6 указує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Як зазначив Європейський суд з прав людини, обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред`явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну і фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень («Камазінскі (Kamasinski) проти Австрії», пункт 79; («Пелісьє і Сассі (Pelissier і Sassi) проти Франції» [ВП], пункт 51). Підпункт «а» пункту 3 статті 6 Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, які висунені проти нього і на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів «Матоціа (Mattoccia) проти Італії», пункт 59; «Пенєв (Penev) проти Болгарії», пункти 33 і 42). Обов`язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, і він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію і не повідомляючи про це сторону захисту («Матоціа (Mattoccia) проти Італії», пункт 65).
Отже, з огляду на результати аналізу правових норм КПК, на нашу думку, слід розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз`яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
При цьому вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру.
Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб`єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру».
Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого