Постанова
Іменем України
22 січня 2020 року
м. Київ
справа № 372/176/17
провадження № 61-12509св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
представник відповідача - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Потабенко Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.
На обгрунтування позовних вимог зазначив, що з 30 червня 2001 року по
05 лютого 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, мають доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спільно зароблені за час шлюбу грошові кошти у розмірі 91 630,11 грн, були вкладені у будівництво квартири АДРЕСА_1 . 09 листопада 2005 року Обухівська міська рада видала свідоцтво про право власності на вказану квартиру, відповідно до якого власником квартири є ОСОБА_3 10 листопада 2005 року право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру зареєстроване Обухівським бюро технічної інвентаризації за
№ 1272257. Незважаючи на те, що шлюб між сторонами було офіційно розірвано, вони продовжували проживати у зазначеній квартирі однією сім`єю та вести спільне господарство.
У серпні 2016 року ОСОБА_3 повідомила його про те, що вона розриває з ним будь-які стосунки та має намір проживати з іншим чоловіком. Починаючи з
06 січня 2017 року ОСОБА_3 не допускає його до квартири, посилаючись на те, що квартира є її особистою власністю.
Посилаючись на наведене, позивач просив визнати квартиру
АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ним право власності на Ѕ частини вказаної квартири.
У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.
На обгрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, оскільки була придбана за рахунок її особистих коштів, виручених від продажу майна, що було у її власності до реєстрації шлюбу із ОСОБА_1 .
Зважаючи на те, що спірна квартира була придбана у період шлюбу з відповідачем, але за кошти, які належали їй особисто, що не визнається
ОСОБА_1 , просила визнати квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня
2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що у судів попередніх інстанцій не було передбачених законом підстав ставити під сумнів надані позивачем документи на підтвердження права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру. Суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставини справи, зокрема, не перевірили чи є предмет позову - квартира АДРЕСА_1, об`єктом спільної сумісної власності подружжя та ухвалили рішення, які у порушення вимог частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, частини шостої статті 81 ЦПК України ґрунтуються на припущеннях. Крім того, апеляційний суд, застосувавши до спірних правовідносин позовну давність, не урахував, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, та не зʼясував, з якого моменту у ОСОБА_1 виникло право на звернення з позовом за захистом своїх порушених прав.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого
2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано квартиру АДРЕСА_1, придбану на підставі договору на придбання загальної площі житла в порядку дольової участі від 04 червня 2004 року № 1041 та зареєстровану на праві власності за ОСОБА_3, спільною сумісною власністю подружжя.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набутого під час шлюбу, а тому дійшов висновку, що придбана сторонами за час шлюбу квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частках. Щодо поданої заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності, суд вказав, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Позивач на обґрунтування свого позову посилався на те, що після розірвання шлюбу він продовжував проживати з відповідачем однією сім`єю, а починаючи з серпня 2016 року відповідач не допускає його до спірної квартири, чим порушує його права на об`єкт спільної сумісної власності, що є моментом виникнення у позивача права на позов. Оскільки з позовом про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя позивач звернувся 18 січня 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира придбана колишнім подружжям у шлюбі, а тому є його спільною сумісною власністю та підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Урахувавши, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим з подружжя, а також те, що на час розгляду справи сторони продовжували користуватися спірною квартирою, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не пропустив строк позовної давності на звернення до суду за захистом порушеного права.
Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи
У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , у якій він просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували позовну давність, зокрема, не урахували, що сплив трирічного строку позовної давності у спорах про поділ спільного майна подружжя необхідно відраховувати з моменту розірвання шлюбу у 2007 році. Суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові
від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, зокрема, послалися на те, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, оскільки зазначений висновок вирваний з контексту всієї постанови Верховного Суду України, яка стосується правовідносин, що виникли при поданні позову до спливу трирічного строку до розірвання шлюбу, а не випадків, коли позов подано після спливу вказаного строку після розірвання шлюбу між подружжям, що має місце в даній справі. Крім того, суди не урахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, та не встановили усіх фактичних обставин справи, зокрема моменту порушення права ОСОБА_1, а отже початку відліку позовної давності.
У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на касаційну скаргу та заява про продовження строку на подання відзиву, у якій він просив поновити строк на його подання, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги позивач отримав лише 09 серпня 2019 року, а тому не мав змоги надати відзив у встановлений судом строк.
Наведені представником позивача обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції на підставі частини другої статті 127 ЦПК України вважає можливим продовжити ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та приєднати його до матеріалів справи.
На обгрунтування відзиву на касаційну скаргу зазначав, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обгрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.