ПОСТАНОВА
Іменем України
22 січня 2020 року
Київ
справа №815/5589/17
адміністративне провадження №К/9901/47950/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року (суддя Корой С.М.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року (судді Вербицька Н.В., Джабурія О.В., Кравченко К.В.) у справі № 815/5589/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області, відповідач), у якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 12 жовтня 2017 року № 194 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати відповідача прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Нігерії, де йому буде загрожувати небезпека, що суперечить статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року, в задоволенні позову відмовив.
Мотиви, з яких суди попередніх інстанцій дійшли таких висновків, ґрунтуються на тому, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Водночас, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні. Крім того, суди з`ясували, що позивач надав відповідачу інформацію, яка містить суттєві відмінності та недостовірні дані про причини виїзду з країни громадянської належності.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
На рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Аргументи скаржника полягають у тому, що суди попередніх інстанцій не врахували реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, так як у анкеті та проведеному з позивачем інтерв`ю він зазначав, що причиною виїзду з країни є діяльність радикального угрупування "Боко Харам" на території Нігерії.
Скаржник зазначив, що в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на те, що позивачем не надано доказів про факти переслідування в країні походження, які слугували причиною його вимушеного від`їзду до України. Проте стверджує, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
З огляду на зазначене скаржник вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права, неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, а зроблені висновки - не відповідають дійсним обставинам справи.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Представник відповідача зазначив, що за результатами аналізу матеріалів особової справи позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Крім цього, отримані від позивача пояснення містять суттєві відмінності, наявні елементи зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Також за інформацією по країні походження було встановлено, що діяльність угрупування "Боко Харам" розповсюджена лише у північно-східних прикордонних районах Нігерії із країнами Камерун і Чад, у той час як останнє місце проживання заявника м. Енугу знаходиться у південно-західній частині Нігерії, що спростовує ймовірність зазнати шкоди, фізичного чи іншого насильства з боку представників зазначеного угрупування у вказаному регіоні. Позивач не надав до ГУ ДМС України в Одеській області жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення у країну походження.
Відповідач вважає, що судами попередніх інстанцій правильно встановлені обставини справи та застосовані норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування судових рішень відсутні.
Представник позивача не погодився із відзивом на касаційну скаргу та подав заперечення, у яких повторно навів викладені у касаційній скарзі доводи.
Рух касаційної скарги
Ухвалою від 26 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Стрелець Т.Г. (суддя-доповідач), Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л. відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .
21 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 20 червня 2019 року № 795/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т.Г. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 02 жовтня 2017 року звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач зазначав, що в 2006 році він із родиною переїхав до м. Отурукпо, штат Бенуе (через роботу батька), де в 2016 році терористичне угрупування "Боко Харам" здійснило напад на мирне населення. Позивач утік до м. Енугу, де відчував себе у повній безпеці (протокол співбесіди від 12 жовтня 2017 року). Відвідавши церкву він зустрів пастора Пола, який допоміг йому приїхати в Україну у пошуках кращої долі. Позивач вважав, що у випадку повернення до країни походження його життя може бути у небезпеці.
За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача, співробітником ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами, заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме, у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв`язку з чим відсутні умови, які можливо розглянути в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
12 жовтня 2017 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Нетковою М.А. складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Ураховуючи вказаний висновок, 12 жовтня 2017 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №194 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.