1. Правова система ipLex360
  2. Судові прецеденти
  3. Постанова суду



Постанова

Іменем України


15 січня 2020 року

м. Київ


справа № 463/3880/16-ц

провадження № 61-5565св19


Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Усика Г. І., Черняк Ю. В.,


учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Атласджет Україна",

третя особа - ОСОБА_2,


розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Атласджет Україна" на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018року у складі судді Леньо С. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:


Короткий зміст позовних вимог і рішень судів


У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Атласджет Україна" (далі - ТОВ "Авіакомпанія "Атласджет Україна"), третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів.


Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є громадянином Азербайджанської Республіки та прийнятий на роботу у ТОВ "Авіакомпанія "Атласджет Україна" на посаду заступника генерального директора з розвитку підприємництва з 03 липня 2014 року на підставі наказу від 03 липня 2014 року № 71К "Про прийняття на роботу". На підставі цього, 20 липня 2014 року з ним укладений трудовий договір строком на один рік. Після закінчення вказаного строку, сторони не ставили вимог про припинення трудових відносин, у зв`язку з чим він продовжував виконувати свої трудові обов`язки, а роботодавець сплачував йому заробітну плату. Проте 10 червня 2016 року відповідач прийняв наказ № 67-к "Про звільнення ОСОБА_1 " у зв`язку із закінченням строку дії дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні, дійсний до 03 липня 2016 року згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП України. Вказаний наказ вважає незаконним, оскільки після закінчення терміну дії трудового договору - 20 серпня 2015 року сторони не ставили вимог про припинення трудових відносин, що мало наслідком трансформацію цього договору у безстроковий. Крім того, 01 березня 2016 року він отримав посвідку на постійне проживання в Україні, що виключає необхідність отримання окремого дозволу на працевлаштування іноземців. Про таку обставину повідомляв відповідача, що не давало останньому підстав для звільнення у зв`язку із закінченням строку дії дозволу.


Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених вимог, просив скасувати наказ від 10 червня 2016 року № 67-к "Про звільнення и ОСОБА_1 " та поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, різницю в заробітку (не нарахованої та не сплаченої заробітної плати) за період із березня по червень 2016 року включно, яка становить 553 025,03 грн а також 20 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди.


Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ від 10 червня 2016 року № 67-к "Про звільнення ОСОБА_1 ", яким позивача звільнено із 01 липня 2016 року з посади заступника генерального директора з розвитку підприємства; поновлено його на зазначеній посаді. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу із 01 липня 2016 року в розмірі 858 720,00 грн, різницю у заробітку за період із березня по червень 2016 року в розмірі 276 300,00 грн, 5 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.


Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що дозвіл на використання праці іноземців та осіб без громадянства станом на день звільнення для позивача не був необхідним, а відсутність у відповідача інформації про отримання позивачем посвідки на постійне проживання не може становити обґрунтовану причину для його звільнення з огляду на зміст тієї ж статті 6 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території Азербайджанської Республіки, та громадян Азербайджанської Республіки, які тимчасово працюють на території України, за якою дозвіл на працевлаштування відповідного органу сторони працевлаштування видається у порядку та на умовах, установлених законодавством цієї сторони. Після припинення трудового договору відповідач не звертався до Територіального органу для анулювання дозволу, що свідчить про відсутність законних підстав для звільнення позивача у зв`язку з закінченням строку дії дозволу на працевлаштування. Після укладення трудового договору від 20 серпня 2014 року на термін один рік, сторони переуклали такий договір 05 червня 2015 року. Враховуючи зміст статті 39-1 КЗпП України, за відсутності доказів, які унеможливлюють укладення трудового договору на невизначений строк, необхідно вважати встановленим, що внаслідок переукладення трудового договору 05 червня 2015 року він вважається таким, що укладений на невизначений строк, внаслідок чого, у відповідача не було законних підстав для звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.


Постановою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.


Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що місцевим судом правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Підстави для скасування рішення відсутні.


Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги


У березні 2019 року ТОВ "Авіакомпанія "Атласджет Україна" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2019року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що трудовий договір між позивачем та відповідачем не може вважатися переукладеним, оскільки відрізняються істотні умови праці, закріплені в обох договорах. Відповідач не мав законної можливості укладати трудовий договір строком більше, ніж один рік. Трудові відносини не могли бути встановлені на невизначений строк, оскільки відповідно до частини першої статті 42 Закону України "Про занятість населення" підприємства, установи та організації мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, що видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, на строк до одного року, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Позивач отримав посвідку на постійне проживання в Україні 01 березня 2016 року, тобто, майже через дев`ять місяців після укладення другого трудового договору. Позивача звільнено 10 червня 2016 року, тоді як позовну заяву подано 23 серпня 2016 року. Причини пропущення строку на звернення до суду позивач не пояснив.


У жовтні 2019 року ТОВ "Авіакомпанія "Атласджет Україна" подало до суду письмові пояснення, у яких зазначено, що у цій справі і про поновлення на роботі суд повинен з`ясувати дату вручення працівнику наказу про звільнення або дату вручення працівнику трудової книжки з метою перевірки дотримання позивачем строків звернення до суду із позовом.


Позиція Верховного Суду


Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.


За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.


Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню у частині вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної школи, а в іншій частині судові рішення підлягають залишенню без змін.


Обставини встановлені судами


Згідно з копією посвідки на постійне проживання, позивач є громадянином Азербайджанської Республіки.


Відповідно до наказу від 03 липня 2014 року № 120 позивачу виданий дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні, дійсний до 03 липня 2015 року.


Наказом від 03 липня 2014 року № 71К генерального директора ТОВ "Авіакомпанія "Атласджет Україна" ОСОБА_2 І., позивача з 03 липня 2014 року прийнято на посаду заступника генерального директора з розвитку підприємства.


20 серпня 2014 року між позивачем та відповідачем укладений трудовий договір, який відповідно до підпункту 11.1 пункту 11 набуває чинності з дати оформлення та діє протягом одного року з цієї дати.


Аналогічний трудовий договір терміном на один рік укладено між сторонами 05 червня 2015 року, тобто напередодні закінчення дії трудового договору від 20 серпня 2014 року, а згідно з витягом із наказу від 26 травня 2015 року № 86, термін дії дозволу продовжено до 03 липня 2016 року.


Наказом від 10 червня 2016 року № 67-к, виданого за підписом генерального директора ОСОБА_2, позивач звільнений з посади з 01 липня 2016 року у зв`язку із закінченням строку дії дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні, дійсний до 03 липня 2016 року та трудового договору згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП України.


Задовольняючи позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що 01 березня 2016 року, тобто ще до звільнення, позивач отримав посвідку на постійне проживання в Україні, що свідчить про те, що дозвіл на використання праці іноземців та осіб без громадянства станом на день звільнення для позивача не був необхідним, а відсутність у відповідача інформації про отримання позивачем посвідки на постійне проживання не може становити обґрунтовану причину для його звільнення з огляду на зміст статті 6 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території Азербайджанської Республіки, та громадян Азербайджанської Республіки, які тимчасово працюють на території України, за якою дозвіл на працевлаштування відповідного органу сторони працевлаштування видається у порядку та на умовах, установлених законодавством цієї сторони. Після припинення трудового договору, відповідач не звертався до Територіального органу для анулювання дозволу, що свідчить про відсутність законних підстав для звільнення позивача у зв`язку з закінченням строку дії дозволу на працевлаштування.


Разом з тим Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.


Нормативно-правове обґрунтування


у частині вимог про скасування наказу від 10 червня 2016 року № 67-к "Про звільнення ОСОБА_1 ", поновити його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу


Відповідно до статті 52 Закону України "Про міжнародне приватне право" до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.


Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.


Трудове законодавство встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення.


Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про порушення зазначених гарантій, застосовуваних під час реалізації процедури звільнення працівника, та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.


Згідно з частинами першої і другої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.


Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП Україниконтракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.


Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.


Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98контракт, як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, його правову і соціальну захищеність. Умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України) (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини).


Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна з сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.





Висновки за результатами розгляду касаційної скарги


Установивши, що між сторонами у справі діяв строковий трудовий договір (контракт), суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_1, оскільки відповідач, як одна із сторін трудового договору, заявивши вимогу про припинення трудового договору та видавши наказ від 10 червня 2016 року № 67-к про звільнення позивача із займаної посади 01 липня 2016 року, діяв відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, оскільки одна зі сторін поставила вимогу про припинення трудових відносин, що виникли та існували на підставі трудового контракту.


За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що між сторонами існували строкові трудові відносини та після закінчення строку дії трудового договору (контракту) сторони не досягли домовленості про продовження трудових відносин на умовах нового контракту або на умовахбезстрокового трудового договору.


................
Перейти до повного тексту