ПОСТАНОВА
Іменем України
20 січня 2020 року
Київ
справа №815/1598/16
адміністративне провадження №К/9901/21127/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №815/1598/16
за позовом громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1
на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді Самойлюк Г.П., суддів Завальнюка І.В., Стеценка О.О.)
і ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Градовського Ю.М., суддів Кравченка К.В., Лук`янчук О.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 у квітні 2016 року звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України №19-16 від 17 лютого 2016 року, яким громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на думку позивача, прийнято без урахування і дослідження всіх обставин, у тому числі інформації щодо країни походження позивача. При цьому, позивач вказав, що згідно пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового захисту" він підпадає під визначення біженця, і має підстави для визнання його біженцем.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Одеський окружний адміністративний суд постановою від 22 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив.
Судові рішення мотивовані відсутністю погроз для позивача з боку органів державної влади в країні його громадянської належності. Позивач бажає стабільно жити в Україні, у зв`язку із чим він покинув свого країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця (як то переслідування, наявність небезпеки для життя в Афганістані). Тому суди попередніх інстанцій дійшли висновку про неправдоподібність і суперечливість тверджень позивача.
Крім того, позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Отже, відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, у зв`язку з бажанням потрапити до економічно стабільної країни, покращити життєві умови. Однак, це не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант", у зв`язку із чим позивача, згідно з пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року і ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його адміністративний позов повністю.
Зокрема, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неповно з`ясовано обставин справи, неправильно застосовані норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Позивач посилається на те, що суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою і не потребує доказування, не звернули увагу на реальні побоювання ОСОБА_1 стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадянської належності.
Також суди, дійшовши висновку про перебування позивача у третій безпечній країні, не провели оцінки Російської Федерації на відповідність критеріям третьої безпечної країни. Крім того, скаржник зауважує, що отримання ним паспорту Афганістану як добровільне користування захистом країни громадянської належності не є підставою для відмови у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Скаржник вказує, що його побоювання стати жертвою переслідувань пов`язані з тим, що позивач працював водієм-охоронцем заступника мера міста Баглан. Відтак, заява позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, на його думку, не була очевидно необґрунтованою.
Державна міграційна служба України (далі також - "ДМС України") подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Одночасно вказує на перебування позивача на території Російської Федерації до прибуття в Україну, а також на те, що позивач не надав жодних пояснень причинам небажання отримання статусу біженця в Російській Федерації, куди він виїхав легально.
Крім того, відповідач зазначає, що аналіз особової справи заявника вказує на відсутність у нього намірів повернення до країни громадянського походження через бажання потрапити до більш фінансово стабільної країни з метою покращення життєвих умов. Подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з країни походження є суперечливою, що суттєво вплинуло на прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що 10 червня 2013 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (надалі також - "Управління") із заявою про надання захисту в Україні.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, стать чоловіча, адреса проживання на період вибуття - АДРЕСА_1, є громадянином Афганістану, за національністю - таджик, віросповідання - іслам (суніт); рідна мова - дарі, володіє російською мовою; неодружений; навчався у школі "Хатумул Амбійо" у місті Пулхумбрі й закінчив 11 класів. Щодо працевлаштування протягом останніх 10 років позивач вказав, що займався ремонтом мотоциклів протягом 2001-2008 років, був особистим охоронцем заступника мера міста Пулхумбрі протягом 2008-2010 року. На момент звернення позивача із заявою до міграційної служби на території України працює на промисловому ринку " 7 кілометр" у місті Одесі. Позивач і члени його сім`ї не були членами жодних політичних, молодіжних, громадських, військових чи інших організацій.
Крім того, як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 19 серпня 2013 року (справа №2013ОД0245, реєстраційний номер заяви 172), позивач вибув з країни постійного проживання у 2010 році авіарейсом місто Кабул (Афганістан) - місто Москва (Російська Федерація), де знаходився протягом десяти днів. У середині серпня 2010 року позивач перетнув кордон України нелегально.
Управлінням за результатами розгляду особової справи 9 вересня 2013 року зроблено висновок стосовно доцільності прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №88 від 9 вересня 2013 року відповідно до статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", з урахуванням зазначеного висновку Управління, прийнято рішення щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1. В подальшому, 10 грудня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача (№2013ОД0245) Управлінням складено висновок про доцільність відмовити громадянину Афганістану ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" через відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону. Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією щодо країни громадянського походження, посадові особи Управління дійшли висновку про підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, у зв`язку з відсутністю доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Рішенням ДМС України №19-16 від 17 лютого 2016 року, з посиланням на статтю 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на підставі всебічного вивчення усіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з чим відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29 березня 2016 року позивач отримав повідомлення Управління №97 від 12 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також судом першої інстанції встановлено, що позивач вже звертався за наданням статусу біженця в Україні у 2010 році. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій №52-11 від 2 лютого 2011 року, з посиланням на абзац другий статті 1 Закону України "Про біженців", висновок Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у наданні статусу біженця. Позивач оскаржив указане рішення у судовому порядку.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року у справі №2а/1570/4474/2011, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій відмовлено повністю.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі також - "Закону") біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Відповідно до абзацу шостого частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до частини шостої статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;