ПОСТАНОВА
Іменем України
20 січня 2020 року
Київ
справа №826/28240/15
адміністративне провадження №К/9901/21079/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/28240/15
за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві
про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.)
і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 грудня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді Оксененка О.М., суддів Губської Л.В., Федотова І.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
Громадянин Узбекистану ОСОБА_1 у грудні 2015 року звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України №32-15 від 26 жовтня 2015 року про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, представник позивача звернув увагу суду на те, що підстава, яка слугувала підґрунтям для прийняття оскаржуваного рішення, а саме: повторне звернення позивача з підстав, аналогічних тим, що вже були предметом розгляду, є необґрунтованою, оскільки у положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з того часу були внесені зміни, якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту".
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 3 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 грудня 2016 року, адміністративний позов задовольнив.
Визнав протиправним і скасував рішення Державної міграційної служби України №32-15 від 26 жовтня 2015 року про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов`язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Приймаючи такі рішення суди попередніх інстанцій виходили з того, що неврахування відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення змін до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту", є помилковим, оскільки внаслідок таких змін, якими визначення особи, яка потребує додаткового захисту, доповнено словами "або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань" у спірних правовідносинах впливають на суть прийнятого рішення, як і на підстави звернення позивача з проханням про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, оскаржуване рішення, яким відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає вимогам частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - "КАС України"), оскільки відсутні підстави, визначені частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі Державна міграційна служба України (далі також - "ДМС України") просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2016 року і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 грудня 2016 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.
Зокрема, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовані норми матеріального і процесуального права, оскаржувані судові рішення ґрунтуються на неналежних і недопустимих доказах, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач посилається на те, що суди першої й апеляційної інстанцій неповно встановили обставини, які мають суттєве значення для справи, а саме керувалися лише доводами позивача і не взяли до уваги доводи відповідача.
Відповідач вказує, що оскаржуване рішення прийнято у межах і на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що у цьому випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю і свободі. Крім того, причина, що слугувала повторному зверненню позивача за захистом, на думку відповідача, є ідентичною тій, що була зазначена під час первинного звернення позивача. Також скаржник посилається на те, що до переїзду в Україну позивач перебував на території Російської Федерації, тобто згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" він знаходився в третій безпечній країні, мав можливість звернутись за міжнародним захистом, водночас не скористався такою можливістю, що свідчить про відсутність потреби у міжнародному захисті.
Позивач подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Зокрема, позивач вказує на протиправність оскаржуваного рішення відповідача і посилається на те, що оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій є законними й обґрунтованими, прийняті з дотриманням процесуальних норм на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи.
Інші учасники справи заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надали.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що 6 лютого 2014 року позивач звернувся до міграційної служби із заявою №18 про надання статусу біженця. Зазначав, що був вимушений залишити Узбекистан з політичних і релігійних причин, оскільки співробітники СНБ і карного розшуку переслідували його через те, що його брат у 2005 році був на мирній демонстрації в місті Андижан. В подальшому, брата позивача зафіксували як учасника цих подій і висунули звинувачення у тероризмі й екстремізмі. З того часу, як зазначено у заяві, брат позивача у розшуку. Між тим, брата УВКБ ООН переселило в Канаду і з 2006 року він живе там, і вже отримав громадянство Канади.
18 липня 2014 року ДМС України прийняло рішення №387-14, в якому зазначено, що відповідно до статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами розгляду особової справи №2014KYIV0018, надісланої до ДМС України Головним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві (далі також - "ГУ ДМС України у м. Києві") для прийняття остаточного рішення, на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи ДМС України прийняла рішення підтримати висновок ГУ ДМС України у м. Києві та відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 вищезгаданого Закону як особи, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Зазначене рішення позивач оскаржив у судовому порядку. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 жовтня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року й ухвалою Вищого адміністративного суду України від 7 липня 2015 року, громадянину Узбекистану ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання протиправним і скасування рішення №387-14 від 18 липня 2014 року відмовлено.
21 вересня 2015 року позивач повторно звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України у м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою повторного звернення позивача за захистом було те, що Законом України "Про внесення змін до статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №1251-VII від 13 травня 2014 року пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" був викладений у новій редакції, і поняття "особа, що потребує додаткового захисту" було розширено. Відповідно до нової редакції такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Однак позивач отримав повідомлення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням, позивач подав скаргу на рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України.
24 грудня 2015 року позивач отримав повідомлення №219 від 9 листопада 2015 року про те, що ДМС України прийняло рішення від 26 жовтня 2015 року №32-15 про відхилення скарги на рішення органу ДМС України у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі також - "Закон") біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Відповідно до абзацу шостого частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.