ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Бакуліної С. В., Рогач Л. І.
4 вересня 2019 року
м. Київ
у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ГТУЮ у Донецькій області) в інтересах КМУ на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року.
Оскаржуваним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено; стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , грошові кошти у розмірі 888715,00 грн, а також судові витрати, пов`язані з проведенням судової оціночно-будівельної експертизи, у розмірі 3000,00 грн, а всього - 891715,00 грн.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався тим, що внаслідок терористичного акта позивачці заподіяно майнову шкоду, відшкодування якої регламентується статтею 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV), якою передбачено, що обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.
При цьому суд відхилив доводи відповідача, що Державним бюджетом України не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, вказавши, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 8000,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року залишено без змін. Додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року змінено: стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір 6890,00 грн.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що суд надав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, підстави для скасування якого відсутні.
Апеляційний суд указав, що шкоду позивачці завдано терористичним актом (артилерійським обстрілом житлових районів міста Маріуполя) у період проведення антитерористичної операції, і відшкодування такої шкоди передбачено статтею 19 Закону № 638-IV. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини. До держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи. Положення статті 19 Закону № 638-IV не пов`язані з наявністю обвинувального вироку суду. Для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.
Установивши, що шкоду ОСОБА_1 заподіяно внаслідок терористичного акта, суди на підставі статті 19 Закону № 638-IV, а також статей 85, 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) щодо визначення розміру шкоди, зробили висновок про задоволення позову.
За наслідками розгляду 4 вересня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу ГТУЮ у Донецькій області задоволено частково; рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року і додаткове рішення цього суду від 14 червня 2017 року в незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме: Закон № 638-IV, КЦЗ України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція); не визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його предметом; не встановили, які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції держава порушила, а також чи обґрунтованим з огляду на ці порушення є розмір позовних вимог.
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, передбачалося, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (стаття 214 ЦПК України).
Аналогічні положення містяться й у статтях 263, 264 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року.
Так, звертаючись з цим позовом, позивачка вимагала відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України вартість відновлення належного їй торгівельного приміщення, знищеного 24 січня 2015 року внаслідок обстрілу житлових районів міста Маріуполя в період проведення антитерористичної операції, вважаючи, що держава є відповідальною за заподіяну позивачці шкоду в силу спеціальної норми закону - статті 19 Закону № 638-ІV, а механізм визначення розміру відшкодування врегульовано КЦЗ України.
Погоджуємося з висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду у цій справі про відсутність легітимних очікувань позивачки щодо отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності торговельного об`єкта, оскільки такі очікування не мають у законодавстві України юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки.
Зобов`язання та обов`язки держави в найбільш загальному розумінні означають вид та міру належної поведінки держави в особі її представників щодо поваги, захисту та сприяння реалізації прав людини, що кореспондує відповідним вимогам носіїв прав і свобод.
Основні права і свободи не тільки визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова її існування. В Україні основні (природні) права закріплені в Основному Законі держави - Конституції України. Особисті права - невід`ємні, належать кожному від народження, не підлягають обмеженню, більшість з них носить абсолютний характер, ступінь охорони і забезпеченості і держава зобов`язана утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або втручання в їх реалізацію.
Виконання державою обов`язку забезпечення і захисту прав людини, тобто, позитивних зобов`язань, вимагає натомість активного втручання держави в реалізацію прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних прав) і в такому випадку порушення прав людини відбуватиметься через відсутність активних дій з боку держави, які унеможл