П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 9901/351/19
Провадження № 11-645заі19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
позивача - ОСОБА_1.,
розглянула в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним та нечинним Указу Президента Українивід 29 грудня 2017 року № 452/2017 "Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах" (далі - Указ № 452/2017) у частині місцезнаходження Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 липня 2019 року (суддя Соколов В. М.),
УСТАНОВИЛА:
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та нечинним Указ № 452/2017, з підстав його невідповідності положенням статей 125, 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Обґрунтовуючи вимоги тим, що на підставі оспорюваного Указу № 452/2017, зокрема пунктом 4 частини першої, ліквідовано Апеляційний суд Дніпропетровської області, а пунктом 4 частини другої утворено Дніпровський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі, а тому ОСОБА_1 вважає, що пункт 4 частини другої оскаржуваного Указу № 452/2017 є неконституційним, оскільки розміщення апеляційного суду у різних містах є незаконним та неконституційним, що приводить до масового порушення прав людини.
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 2 липня 2019 року відмовив у відкритті провадження у цій справі.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив із того, що позивач не обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовуються або будуть застосовуватися оскаржувані правові акти індивідуальної дії. Відсутність у позивача прав та/або обов`язків у зв`язку із виданням оскаржуваного Указу № 452/2017не породжує у такої особи права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом. За таких обставин суд дійшов висновку, що позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, і, керуючись пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), відмовив у відкритті провадження.
Не погодившись із цим рішенням з підстави порушення судом норм процесуального права та невідповідності висновків суду обставинам справи, ОСОБА_1 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 липня 2019 року, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 зазначає, що укази Президента України не віднесені до актів, що є об`єктом виключно судового конституційного контролю. Тому вважає, що суд, відмовивши у відкритті провадження у справі, порушив вимоги статті 170 КАС.
Крім того, скаржник вважає, що суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, відмовивши у відкритті провадження у справі, відмовив йому в доступі до правосуддя для захисту порушених прав.
У судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів.
Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які б призвели до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (пункт 1 частини першої); законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (пункт 2 частини першої).
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року
№ 18-рп/2004 щодо поняття "порушення права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним".
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.