ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриців М. І., Лященко Н. П., Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 9901/31/19 (провадження № 11-423заі19)
за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним і скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У січні 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшов позов ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), в якому позивач просить суд визнати протиправним (недійсним) та скасувати рішення ВРП від 10 січня 2019 року № 57/0/15-19 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду Донецької області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV "Перехідні положення" Конституції України" (далі - Рішення ВРП, Оскаржуване рішення).
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 1 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ВРП, приймаючи таке рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин (далі - Закон № 1798-VIII), з дотриманням принципів пропорційності та законності. Оспорюване рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов правильного висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду Донецької області.
Також судом зазначено, що Оскаржуване рішення відповідає вимогам, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, позивач подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
За наслідками розгляду цієї апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду 14 листопада 2019 року ухвалила постанову, якою залишила оскаржене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
Мотивом такого рішення зазначено те, що мета, процедура та правові наслідки кваліфікаційного оцінювання суддів чітко визначені та врегульовані Конституцією України, Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) та Законом № 1798-VIII. Цим законодавством, зокрема, передбачена можливість звільнення судді в тому випадку, коли об`єктивні результати його оцінювання прямо підтверджують нездатність чи небажання судді виконувати свої обов`язки на мінімально прийнятному рівні.
Підставою для внесення до ВРП подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду Донецької області були результати анонімного письмового тестування та виконання практичного завдання на етапі "Іспит". Оскільки позивач не набрав мінімально допустимого бала, який би надавав йому право допуску до наступного етапу оцінювання "Дослідження досьє та співбесіда", рішенням Вищої кваліфікаційної комісії України (далі - ВККС) від 26 квітня 2018 року № 560/ко-18 його визнано таким, що не відповідає займаній посаді, та рекомендовано ВРП розглянути питання про його звільнення з посади судді. Відповідно до рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 585/ко-18 вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення позивача з посади судді.
На підставі подання ВККС та відповідно до підпункту 4 пункту 161 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, пункту 20 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, статей 3, 30, 34, 56, пункту 12 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII ВРП прийняла Рішення про звільнення позивача з посади судді.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП, приймаючи спірне Рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798-VIII, з дотриманням принципів пропорційності та законності.
Підстави та мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції Україниоргани державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
На нашу думку, обставини цієї справи вимагали надати оцінку не тільки дотримання відповідачем формальної процедури звільнення позивача з посади судді, але й фактичним підставам, які слугували приводом для внесення ВККС відповідного подання.
Щодо останнього зазначимо, що позивача звільнили з посади судді за те, що він не пройшов кваліфікаційного оцінювання (одного із його етапів - "Іспит"), позаяк не набрав необхідної мінімальної кількості балів за виконання практичного завдання.
Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що правовий статус судді як носія судової влади передбачає певні гарантії його професійної діяльності. В контексті обставин цієї справи зауважимо, що однією з них є особливий порядок звільнення з посади судді.
Перелік підстав для звільнення з посади судді встановлено у частині шостій статті 126 Конституції України і цей перелік є вичерпним.
Визначеність на рівні Основного Закону України чіткого переліку підстав для звільнення з посади судді, а також підстав припинення його повноважень (частина сьома статті 126 Конституції України) є водночас запорукою того, що, зокрема, судді будуть обізнані з цими юридичними підставами, з якими законодавець пов`язує неможливість подальшого перебування особи на посаді судді, та гарантією сталості правового регулювання і прогнозованості (на тривалий період часу) наслідків, які кожна зацікавлена в цій сфері особа, особливо та, яка перебуває на посаді судді, може заздалегідь передбачити.
Суддя обіймає посаду судді безстроково і передбачуваність законодавства у сфері судоустрою є важливим аспектом функціонування судової влади загалом. Якщо у цьому зв`язку зважити також на завдання суду і статус судді, то визначеність і стабільність правового регулювання у цій сфері суспільних відносин набирає особливої ваги.
Вочевидь, що з плином часу і розвитком суспільних відносин існуючий в Конституції України перелік підстав для звільнення судді може змінюватися (у встановленому порядку). Цей процес закономірний, однак важливо підкреслити, що в такій площині зміни стосовно підстав для звільнення судді не можуть мати "разового" застосування. Не менш важливим є те, що в аспекті існуючого правового регулювання звільнення судді з посади в будь-якому випадку є наслідком настання обставин, які об`єктивно унеможливлюють подальше перебування на цій посаді і завданням ВРП є з`ясувати ці обставини та надати їм правову оцінку.
У цій справі позивача звільнено з посади судді на підставі розділу XV "Перехідні положення" Конституції України (підпункту 4 пункту 161) - виявлення за результатами кваліфікаційного оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності.
Насамперед зауважимо, що ця структурна частина нормативно-правового акта за своїм призначенням, а навіть відповідним найменуванням ("перехідні положення") повинна містити норми, спрямовані на регулювання проміжних (тимчасових) відносин, які існуватимуть якийсь час допоки не будуть вичерпані у зв`язку з запровадженням нового чи внесенням змін до існуючого нормативно-правового регулювання певної сфери суспільних відносин.
Перехідні положення регламентують правовідносини, які виникли до набрання чинності законом, питання вирішення справ, які знаходяться у провадженні, питання можливості зворотньої дії закону. Можуть визначати порядок чи умови дії інших законів чи певних їх приписів, врегульовувати правовідносини, які виникають у зв`язку з набранням чинності новим законом.
Тобто за суттю норми "перехідних положень" закону (у тому числі і Конституції України як фундаментального установчого акта держави) повинні сприяти реалізації введених ним змін, однак не підміняти їх. Маємо на увазі те, що в перехідних положеннях за їхнім призначенням не може бути норм, які б доповнювали основний текст як ординарного (звичайного) закону, так і Конституції України як базового документа, який визначає орієнтири подальшого розвитку держави і суспільства, розширюючи/доповнюючи в такий спосіб його (основний) зміст на певний проміжок часу. В аспекті цієї справи і наведених вище міркувань наголосимо, що особливо гостро це стосується формування і функціонування професійного суддівського корпусу як складової державної влади в Україні.
В абзаці другому пункту Висновку у справі № 1-16/2008 від 15 січня 2008 року за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118, 119, 133, 136, 140, 141, 142, 143 Конституції України) Конституційний Суд України зазначив, що Перехідні положення Конституції України спрямовані на її запровадження в життя. Значна частина перехідних положень згодом вичерпує свою дію і має лише історичне значення.
В окремій думці стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України суддя Конституційного Суду України Литвинов О. М . наголосив на тому, що пропоновані у законопроекті положення підпункту 4 пункту 161 розділу XV "Перехідні положення" Основного Закону України містять суттєві алогізми. Так, ними передбачено, що з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" створюються правові наслідки до набрання ним чинності, тобто складається парадоксальна ситуація, за якої ще нечинний конституційний закон вже врегульовує правовідносини у минулому.
Стосовно пропонованих законопроектом положень підпункті 4 пункту 161 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України щодо оцінювання суддів, яке відображає існуюче законодавче регулювання, суддя звернув увагу на те, що Конституційний Суд України у Рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 наголошував, що в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Проте в Конституції України та пропонованих до нього законодавчих змін не міститься такої підстави для звільнення судді з посади, як "невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання".