РІШЕННЯ
Іменем України
18 грудня 2019 року
Київ
справа №9901/103/19
адміністративне провадження №П/9901/103/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Дашутіна І.В., Єресько Л.О., Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
за участю:
секретаря судового засідання - Андрієнко Н.А.,
позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Цуцкірідзе І.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовною заявою ОСОБА_1
до Вищої ради правосуддя
про визнання рішення протиправним і нечинним,
ВСТАНОВИВ:
І. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі також - "ВРП") про визнання протиправним і нечинним рішення відповідача від 17 січня 2019 року №135/0/15-19 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України".
ІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на порушення відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення статей 109, 112 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, пункту 4 частини першої статті 52 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року №1798-VIII, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі також - "Конвенція"). Зокрема, ОСОБА_1 вказує на те, що:
- в основу оскаржуваного рішення ВРП було покладено рішення Вищої ради юстиції (далі - "ВРЮ") від 24 січня 2012 року, яке прийняте з порушенням чинного на той час законодавства і не відповідає принципу незалежності. Ці обставини, за доводами позивача, встановлені у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") від 19 січня 2017 року у справі "Куликов та інші проти України" та постанові Верховного Суду від 13 лютого 2018 року. Отже, ОСОБА_1 вважає, що ВРП, приймаючи оскаржуване рішення, посилалася на нікчемний з точки зору права акт, який не може впливати на права позивача;
- ВРП не є судом, встановленим законом, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що випливає з положень пунктів 24-25 рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України". Цей висновок позивач мотивує тим, що норми Закону України "Про Вищу раду правосуддя" у частині підстав і порядку прийняття рішення про звільнення судді з посади не мають зворотної дії в часі та не можуть застосовуватися до подій, які мали місце у 2008 році. До того ж, вказаним законом не передбачено порядку прийняття ВРП рішення про звільнення судді з посади після попереднього розгляду цього ж питання ВРЮ;
- відповідач в оскаржуваному рішенні не обґрунтував питання про застосування до позивача строків притягнення до дисциплінарної відповідальності, зважаючи на те, що відповідні події мали місце ще у 2008 році;
- постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року було встановлено незаконність перебування позивача на посаді судді Генічеського районного суду Херсонської області з 1 листопада 2018 року, що виключає можливість його звільнення оскаржуваним рішенням ВРП.
Відтак, вважаючи оскаржуване рішення ВРП упередженим і необ`єктивним, а також таким, що не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності позивача і мотивів для висновку про його звільнення, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
У відзиві на позовну заяву ВРП просить відмовити у задоволенні позову. Свою позицію обґрунтовує тим, що вичерпний перелік підстав для скасування рішення відповідача про звільнення судді з посади визначений частиною другою статті 57 Закону України "Про Вищу раду правосуддя", однак жодна з них не є правовою підставою позову. Крім того, рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, яке було покладено в основу оскаржуваного рішення ВРП, є чинним, в судовому порядку не скасоване, а відповідач позбавлений можливості здійснювати його перегляд. Також ВРП звертає увагу на те, що оскаржуване рішення є мотивованим, оскільки у ньому перелічені численні факти порушення позивачем трудової дисципліни, допущення поведінки, яка порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя. Вказує, що оскільки з прийняттям Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року характер наслідків для судді, який допустив вказані грубі порушення, не змінився, то рішення ВРП про звільнення позивача є правомірним.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначає, що доводи відповідача не спростовують невідповідності оскаржуваного рішення ВРП принципу правової визначеності, оскільки норми Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року, на які посилався відповідач в оскаржуваному рішенні, набрали чинності після вчинення позивачем дій, які були підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Спростовуючи доводи відповідача про чинність рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, позивач вказує, що це рішення не мало для нього правових наслідків - такі наслідки мала лише постанова Верховної Ради України про звільнення його з посади, яка була судом скасована. Позивач також стверджує, що прийняття Верховною Радою України постанови у зв`язку з розглядом подання ВРЮ має наслідком припинення чинності рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року.
До Верховного Суду 6 серпня 2019 року надійшли додаткові пояснення ВРП. У них, окрім вже згаданого, відповідач наголошує на тому, що подання ВРЮ від 20 лютого 2012 року стосовно ОСОБА_1 з Верховної Ради України до ВРП не поверталось. Проте копія зазначеного подання містилася у матеріалах перевірки і була наявна у членів ВРП під час прийняття оскаржуваного рішення. Щодо строків притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності відповідач вказав, що порядок звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 2, 3, 5, 6 частини шостої статті 126 Конституції України, визначений статтею 56 Закону України "Про Вищу раду правосуддя", положеннями якої питання строків не врегульовано.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав і просив їх задовольнити з підстав, наведених у позові.
Представник відповідача проти позову заперечував і просив відмовити у його задоволенні.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ, ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами у межах заявлених позовних вимог, колегія суддів встановила таке.
Рішенням XXII сесії Херсонської обласної ради народних депутатів від 26 січня 1993 року №238 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Генічеського районного суду Херсонської області.
Постановою Верховної Ради України від 17 квітня 2003 року №731-IV позивач обраний суддею цього ж суду безстроково.
До ВРЮ 30 березня 2009 року надійшла рекомендація кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 23 січня 2009 року про внесення подання про звільнення судді ОСОБА_1 із займаної посади. Крім того, 30 липня 2010 року до ВРЮ надійшло колективне звернення керівництва та суддів Генічеського районного суду Херсонської області від 20 липня 2010 року щодо неправомірних дій суддів цього суду, зокрема, позивача. Також до ВРЮ 28 жовтня, 14 грудня 2010 року та 14 січня 2011 року надійшли колективні звернення керівництва та суддів зазначеного суду про порушення ОСОБА_1 присяги судді; 18 січня і 16 лютого 2011 року - телеграми з колективними зверненнями працівників суду про часткове призупинення роботи суду через дії позивача; 1 лютого 2011 року - звернення начальника територіального управління Державної судової адміністрації щодо порушення позивачем присяги.
24 січня 2012 року ВРЮ прийняла рішення №107/0/15-12 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги".
Підставою для ухвалення вказаного рішення стали допущені позивачем порушення законодавства про відпустки, вимог статті 6 Закону України "Про статус суддів", пункту 1 статті 23, пункту 1 частини четвертої стаття 54 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", перешкоджання помічнику судді у виконанні своїх обов`язків, порушення етичних норм, зловживання службовим становищем, порушення порядку декларування доходів у 2009 і 2010 роках, неприйняття розподілених судових справ.
Відповідно до висновків, викладених у рішенні ВРЮ від 24 січня 2012 року, такі дії позивача свідчать про нехтування своїми професійними обов`язками, порочать звання судді, завдають шкоди авторитету судової влади та означають порушення ОСОБА_1 присяги судді.
У лютому 2012 року за вихідним №11/0/12-12 подання ВРЮ про звільнення позивача з посади судді за порушення присяги направлено до Верховної Ради України.
У березні, травні, липні та серпні 2012 року позивач, а також інші судді Генічеського районного суду Херсонської області - ОСОБА_2 й ОСОБА_3 зверталися до Вищого адміністративного суду України з позовами про визнання незаконним акту ВРЮ у вигляді рішення від 24 січня 2012 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення з посади за порушення присяги суддів Генічеського районного суду Херсонської області ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 квітня 2012 року їх позов повернув, оскільки позивачі не усунули недоліки, вказані в ухвалі про залишення позовної заяви без руху (не додано копії оскаржуваного акту ВРП від 24 січня 2012 року, не зазначено причин неможливості подання такого доказу).
Ухвалою від 28 травня 2012 року Вищий адміністративний суд України повернув позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з тих же підстав (недолік - позивачами нечітко викладено позовні вимоги, а саме не визначено акт, який просили визнати незаконним).
Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 18 червня, 13 липня і 6 серпня 2012 року адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишений без розгляду з підстав пропуску місячного строку звернення до суду.
Постановою Верховної Ради України від 12 квітня 2012 року №4639-VI ОСОБА_1 звільнено з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги.
Цю постанову ОСОБА_1 оскаржив у судовому порядку.
Постановою від 5 червня 2012 року Вищий адміністративний суд України відмовив у задоволенні його позову.
Не погодившись з цією постановою, ОСОБА_1 22 вересня 2012 року подав до ЄСПЛ заяву проти України, в якій стверджував, що звільнення його з посади судді порушує його права, гарантовані статтями 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 №65207/12, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.
З огляду на схожість заяви позивача з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду.
ЄСПЛ, встановлюючи порушення за пунктом 1 статті 6 Конвенції, зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі "Олександр Волков проти України" (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Також ЄСПЛ вказав на те, що у справі "Олександр Волков проти України" (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам "якості закону", а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв у справі "Куликов та інші проти України" і ЄСПЛ не встановив причин відступати від них, а тому в цьому рішенні констатовано порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників.
Рішення ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України" набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.
На підставі цього рішення ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року, яку просив скасувати і прийняти нову постанову про задоволення позову.
Верховний Суд України постановою від 3 липня 2017 року заяву ОСОБА_1 задовольнив частково, постанову Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду.
Задовольняючи частково заяву позивача, Верховний Суд України виходив з того, що згідно із визначеним чинним законодавством порядком виконання рішень ЄСПЛ, враховуючи те, що Верховний Суд України відповідно до наданих йому повноважень позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, а також з огляду на констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних та національних вимог в аспекті справи, що розглядається, постанову Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року, якою ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позову, належить скасувати з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.
У зв`язку з набранням 15 грудня 2017 року чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", на виконання пункту 5 частини першої розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції після 15 грудня 2017 року) позовну заяву передано до Касаційного адміністративного суду.
Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною постанови і визнання протиправними дій задоволено частково: визнано протиправною та скасовано Постанову Верховної Ради України від 12 квітня 2012 року №4639-VI про звільнення позивача з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Крім того, у серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Генічеського районного суду Херсонської області в особі голови суду Берлімової Юлії Геннадіївни, третя особа - Територіальне управління Державної судової адміністрації в Херсонській області.
За наслідками розгляду цього позову Херсонський окружний адміністративний суд рішенням від 25 жовтня 2018 року у справі №2140/1780/18 позовні вимоги задовольнив: визнав протиправною бездіяльність Генічеського районного суду Херсонської області щодо непоновлення ОСОБА_1 на посаді судді цього суду; поновив позивача на посаді; визнав протиправною бездіяльність Генічеського районного суду Херсонської області щодо відмови у внесенні запису в належну ОСОБА_1 трудову книжку про визнання недійсним запису №22 від 3 травня 2012 року, здійсненого в.о. керівника апарату Генічеського районного суду, про звільнення з посади судді за порушення присяги; зобов`язав Генічеський районний суд Херсонської області здійснити запис про недійсність запису №22 від 3 травня 2012 року і зарахувати ОСОБА_1 у стаж роботи на посаді судді Генічеського районного суду Херсонської області період роботи з 3 травня 2012 року до дня видання наказу про зарахування позивача до штату суддів Генічеського районного суду Херсонської області.
П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 18 грудня 2018 року постанову суду першої інстанції скасував і у задоволенні позову відмовив.
У подальшому рішенням ВРП від 17 січня 2019 року №135/0/15-19 позивача звільнено з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
ВРП дійшла висновку, що з урахуванням змін у правовому регулюванні спірних правовідносин, які пов`язані з набранням чинності Законами України №1401-VІІІ "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" і №1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року, подання ВРЮ про звільнення позивача з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області мала розглядати ВРП.
Крім того, в оскаржуваному рішенні відповідач зазначив, що рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, в якому розглянуті та вирішені питання правомірності, обґрунтованості та наявності підстав для внесення ВРЮ подання про звільнення ОСОБА_1 є чинним, а ВРП не може його переглядати, оскільки це виходить за межі її компетенції у цьому провадженні. Водночас відповідач встановив, що доводи позивача не спростовують висновку ВРЮ, наведеного у її рішенні від 24 січня 2012 року, про те, що встановлені факти свідчать про порушення суддею ОСОБА_1 присяги, у зв`язку з чим він має бути звільнений з посади. Крім того, ВРП виходила з того, що не змінився і характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень після набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року, оскільки цим Законом не пом`якшено і не скасовано відповідальність за вчинений позивачем дисциплінарний проступок.
Не погоджуючись з указаним рішенням ВРП, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
IV. ОЦІНКА СУДУ
Надаючи оцінку доводам позивача й аргументам відповідача у цій справі, враховуючи встановлені у ній обставини та відповідне правове регулювання, Верховний Суд виходив з такого.
Провадження у цій справі перш за все обумовлено рішенням ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України" від 19 січня 2017 року, який розглянув також і заяву позивача.
Згідно частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Частиною першою статті 7 КАС України визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Тобто, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також практика Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні.
Відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України регулюються Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Відповідно до статті 2 вказаного Закону рішення ЄСПЛ є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.
Згідно статті 10 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.
Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
Відновлення попереднього юридичного стану здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Отже, повторний розгляд справи спрямований на відновлення попереднього юридичного стану і в силу вимог Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" належить до числа додаткових заходів індивідуального характеру в рамках забезпечення відновлення порушених прав особи.
На виконання зазначеного рішення ЄСПЛ національними судами України було відновлено судове провадження щодо позивача, за наслідками якого постановою Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі П/9901/252/18 (800/332/17) визнано протиправною і скасовано Постанову Верховної Ради України від 12 квітня 2012 року №4639-VI про звільнення ОСОБА_1 з посади судді.
В подальшому, враховуючи рішення ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", результати відновлення судового провадження і скасування за наслідками повторного розгляду справи судом постанови Верховної Ради України, ВРП розглянула подання ВРЮ та прийняла оскаржуване рішення про звільнення позивача з посади судді.
Щодо рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року про внесення до Верховної Ради України подання щодо звільнення позивача з посади судді за порушення присяги
Позивач вважає це рішення ВРЮ незаконним і таким, що не відповідає принципу незалежності, що, на його думку, встановлено рішенням ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України" та постановою Верховного Суду України від 13 лютого 2018 року. Натомість, відповідач зауважує, що рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року є чинним, в судовому порядку не скасована, а ВРП позбавлена права його переглядати.
Пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України (у редакції, яка діяла до 30 вересня 2016 року) було передбачено, що в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.
Відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у зазначеній редакції) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення ним присяги.
Згідно статті 100 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
Отже, ВРЮ була єдиним у державі конституційним органом, до повноважень якого належало внесення подань про звільнення суддів з посад до органу, який призначив або обрав суддю (з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України).
Суд встановив, що позивач (разом з іншими суддями) намагався оскаржити "акт Вищої ради юстиції у вигляді рішення від 24 січня 2012 року" щодо звільнення з посади судді за порушення присяги. Однак, Вищий адміністративний суд України відповідні позовні заяви спочатку повертав у зв`язку з тим, що позивачі не усували недоліки позовних заяв, а в подальшому залишав позови без розгляду через пропуск строку звернення до суду.
Верховний Суд не може надавати оцінку законності та обґрунтованості відповідних рішень Вищого адміністративного суду України. В судовому порядку рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року стосовно позивача не скасоване, а тому аргументи відповідача про його чинність заслуговують на увагу.
Разом з тим, необхідно звернути увагу на висновки ЄСПЛ, викладені у рішенні "Олександр Волков проти України", щодо меж компетенції Вищого адміністративного суду України за наслідками розгляду справ щодо оскарження актів ВРЮ.
Так, у пункті 125 цього рішення ЄСПЛ зазначає, що:
"виникає питання, чи міг ВАСУ ефективно переглянути рішення ВРЮ та парламенту з огляду на те, що він мав повноваження визнати ці рішення незаконними, але повноважень скасувати їх та за потреби вжити наступних адекватних заходів він не мав. Навіть незважаючи на те, що визнане незаконним рішення не тягне за собою юридичних наслідків, Суд вважає, що нездатність ВАСУ формально скасувати оскаржувані рішення та відсутність норм, що регулюють подальший хід дисциплінарного провадження, породжує певну невизначеність щодо того, якими мають бути дійсні правові наслідки такого судового визнання".
Тобто в силу статті 171-1 КАС України (у редакції, чинній на час намагання позивача оскаржити рішення ВРЮ) Вищий адміністративний суд України мав повноваження визнати рішення ВРЮ незаконним, але не мав повноважень скасувати його. Важливо, що редакція цієї статті, оцінку якій надав ЄСПЛ у рішенні "Олександр Волков проти України", не зазнала змін і на час здійснення ОСОБА_1 спроб оскаржити рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року до вказаного суду.
Отже, можна констатувати, що навіть у разі забезпечення перегляду рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року Вищим адміністративним судом України результати такого перегляду не могли бути визнані достатніми.
Водночас, потрібно зауважити, що і рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, і направлене на його підставі подання до Верховної Ради України про звільнення позивача з посади, і Постанова Верховної Ради України від 12 квітня 2012 року є тими актами, на основі яких була побудована процедура звільнення ОСОБА_1
Критеріям незалежності та неупередженості цієї процедури надав оцінку ЄСПЛ у своєму рішенні у справі "Куликов та інші проти України". Так, у пункті 135 вказаного рішення ЄСПЛ дійшов такого висновку:
"Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими, Суд посилається на висновки у справі "Олександр Волков проти України" (згадана вище, пункти 109-131). У цій справі Суд встановив, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд вважає, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються".
Так, у пунктах 110-112 рішення у справі "Олександр Волков проти України" ЄСПЛ зазначив, що переважну більшість членів ВРЮ складають особи, які не є суддями та обрані безпосередньо органами виконавчої та законодавчої влади (рішення ВРЮ щодо ОСОБА_5 про звільнення за порушення присяги було прийнято 26 травня 2010 року). Судді складали зовсім невелику частину складу ВРЮ, яка розглядала справу заявника. Тільки після внесення у Закон України "Про Вищу раду юстиції" 1998 року змін від 7 липня 2010 року до нього було додано вимогу щодо обрання десяти членів ВРЮ з-поміж суддів. Проте ці зміни не вплинули на справу заявника. У будь-якому разі, їх недостатньо, оскільки органи, що призначають членів ВРЮ, залишаються тими ж самими, та тільки троє суддів обираються своїми колегами. З огляду на важливість зменшення впливу політичних органів Уряду на склад ВРЮ та потребу забезпечити необхідний рівень судової незалежності, спосіб, в який до дисциплінарного органу обираються судді, є також важливим для забезпечення суддівського самоврядування. Як зазначалося Венеціанською комісією, змінена процедура не вирішила питання, оскільки саме по собі призначення й надалі здійснюється тими ж самими органами, а не суддями.
Тобто, у справі "Куликов та інші проти України" ЄСПЛ зробив ті ж висновки та висловив таку ж позицію стосовно правових засад діяльності ВРЮ, що й у справі "Олександр Волков проти України". Станом на момент прийняття ВРЮ рішення від 24 січня 2012 року правові засади формування ВРЮ не змінились, а тому висновки ЄСПЛ у зазначених справах повністю відповідають чинному на той час національному законодавству.
Відтак, з огляду на приписи статті 6 КАС України, згідно яких суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ, Верховний Суд повинен керуватися висновками, зробленими ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", в якій одним із заявників є ОСОБА_1 .
Враховуючи висновки щодо правових засад діяльності ВРЮ, а також констатацію ЄСПЛ порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості у процедурі звільнення позивача, Верховний Суд погоджується з доводами позивача про те, що з мотивів, викладених у рішенні ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року не відповідає принципам незалежності та неупередженості.