ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2019 року
Київ
справа №826/15335/16
адміністративне провадження №К/9901/22549/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.
розглянувши в порядку письмового провадження
касаційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року (суддя Балась Т.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року (судді: Перцова Т.Г., Дюкарєва С.В., Жигіль С.П.) за адміністративним позовом Громадської організації "Батько має право" до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, треті особи - ОСОБА_1, ОСОБА_2 , про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
03 жовтня 2016 року Громадська організація "Батько має право" (далі - позивач, ГО "Батько має право") звернулася до суду з адміністративним позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - відповідач, Уповноважений ВР України з прав людини), треті особи - ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року;
- зобов`язати відповідача вчинити дії, викладені у клопотанні від 09 серпня 2016 року № 272609.16/26 (та не обмежуючись) для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не було застосовано жодних заходів реагування та відмовлено в задоволенні вимог ГО "Батько має право", викладених у її клопотаннях з приводу захисту прав громадян, зокрема членів цієї громадської організації, які, на переконання позивача, порушуються внаслідок застосування органами влади, зокрема судами, при визначенні місця проживання дитини Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, що не належить до переліку правових актів визначених статтями 8, 9 Конституції України, статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статтею 7 Сімейного кодексу України, статтею 10 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року, позов задоволено частково: зобов`язано Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повторно розглянути клопотання ГО "Батько має право" від 09.08.2016 № 272609.16/26. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанції мотивовані тим, що в даному випадку Уповноваженим ВР України з прав людини у відповіді від 07 вересня 2016 року на друге клопотання позивача від 09 серпня 2016 року не надано оцінки всім обставинам, викладеним заявником, не зазначено, чи має місце порушення відповідних прав громадян, та не наведено обґрунтованого висновку щодо наявності або відсутності відповідних порушень прав батьків, тобто звернення не розглянуто належним чином та не перевірено необхідності та можливості застосування відповідачем певних заходів реагування.
При цьому, суди дійшли висновку щодо наявності у відповідача повноважень здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, звертатись до органів державної влади, у тому числі до судових органів не з приводу конкретної судової справи, а з метою доведення відповідної інформації задля уникнення порушень прав та свобод людини і громадянина в майбутньому, у зв`язку із чим клопотання позивача підлягає повторному розгляду.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг.
Відповідач у касаційній скарзі вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити постанову про відмову в позові в повному обсязі.
Скаржник зазначає, що звернення позивача містять приклади судових рішень, а Уповноважений ВР України з прав людини не наділений правом аналізувати та надавати оцінку конкретним судовим рішенням, оскільки відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Скаржник вважає, що позивач, звернувшись зі спірним клопотанням, намагається змінити раніше прийняті остаточні судові рішення в поза процесуальний спосіб.
Скаржник наполягає на тому, що суди попередніх інстанції безпідставно зобов`язали його вжити заходів для сприяння реалізації особою своїх прав та охоронюваних законом інтересів та не визначили при цьому, які саме заходи він повинен застосувати при повторному розгляді клопотання позивача, а також зазначає, що при повторному розгляді клопотання позивача в нього не виникне додаткових повноважень для повного захисту прав громадян у відповідних правовідносинах.
Позиція інших учасників справи.
Від позивача надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він просить відмовити в її задоволенні та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказує на необґрунтованість скарги відповідача та зазначає, що відповідач, помилково вважаючи друге клопотання ГО "Батько має право" повторним, фактично його не розглянув по суті, не проаналізував наведені в ньому доводи та не надав їм оцінки.
Крім того, у запереченнях на касаційну скаргу позивач звертає увагу, що судами попередніх інстанцій на відповідача не було покладено зобов`язання втручатися у компетенцію судів щодо здійснення правосуддя, що такі доводи скаржника не відповідають дійсності та є його власними міркуваннями.
Рух касаційної скарги
Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 07 березня 2017 року відкрив касаційне провадження на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2017 ркоу у даній справі.
14 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Білоус О.В., (судді) Данилевич Н.А., Желтобрюх І.Л.
За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Загороднюк А.Г. (судді), Єресько Л.О., Соколов В.М.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
01 лютого 2016 року ГО "Батько має право" направила Уповноваженому ВР України з прав людини звернення, в якому зазначила, що суди в Україні при прийнятті рішень у справах про визначення місця проживання дитини керуються принципом, викладеним у пункті 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, та просила звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням з приводу офіційного тлумачення статей 9 і 24 Конституції України для надання висновку щодо конституційності вказаного міжнародного правового акту та його окремих положень.
Листом від 12 березня 2016 року № 1/7-259366.16/26-138 Уповноваженим ВРУ з прав людини надано відповідь на вказане звернення позивача, в якій зазначено про неможливість втручання у здійснення правосуддя, роз`яснено питання щодо наявності в учасників судового процесу та інших осіб права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та на перегляд справи Верховним Судом України.
Також у вказаному листі заявнику роз`яснено повноваження Конституційного Суду України та повідомлено про відсутність правових підстав для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини, оскільки вона не є правовим актом, перелік яких визначено статтею 151 Конституції України, та не є міжнародним договором, поінформовано заявника про відсутність підстав для конституційного подання щодо тлумачення статей 9 і 24 Конституції України через відсутність в поданому ним зверненні доводів та обґрунтувань необхідності такого тлумачення.
Крім того, заявнику було роз`яснено його право та підстави для конституційного звернення до Конституційного Суду України.
09 серпня 2016 року ГО "Батько має право" вдруге звернулась до Уповноваженого ВР України з прав людини з клопотанням № 272609.16/26, в якому навела свої доводи щодо проблематики застосування судовими органами при вирішенні цивільних справ про визначення місця проживання дитини пункту 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, яка не ратифікована Верховною Радою України.
У прохальній частині вказаного звернення позивач просив Уповноваженого ВР України з прав людини захистити права громадян та запропонував можливі, на його думку, заходи реагування:
1) захистити (поновити) порушені конституційні права громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень (тих, що зазначені в даному зверненні та не обмежуючись) було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року;
2) вчинити дії для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин;
3) з метою захисту (відновлення) порушених прав громадян при застосуванні державними органами України Декларації прав дитини та унеможливлення подальшого порушення прав людини при застосуванні Декларації прав дитини позивач запропонував вчинити наступні дії (та не обмежуючись):
1. Звернутись з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо конституційності застосування державними органами України Декларації прав дитини на території України у сфері сімейних правовідносин.
1.1. З дня вступу нових змін до Конституції України звернутись (долучитись до звернень громадян) до Конституційного Суду України з конституційною скаргою щодо застосування судами України положень Декларації прав дитини.
1.2. Звернутись з поданням до Верховного Суду України з пропозицією при винесенні рішень у сфері сімейних правовідносин, щодо визначення місця проживання дитини, зробити правовий висновок щодо Декларації прав дитини відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.
1.3. Звернутись з поданням до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ розглянути питання правозастосування Декларації прав дитини та відобразити свою позицію у рішенні Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
1.4. Звернутись з поданням до Міністерства юстиції України з пропозицією надати роз`яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.
1.5. Звернутись з поданням до Міністерства соціальної політики України з пропозицією надати роз`яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.
1.6. Висловити правову позицію Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Декларації прав дитини і донести її до органів державної влади України.
07 вересня 2016 року на вищевказане звернення позивача від 09 серпня 2016 року Представником Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Філіпішиною А.А. надано відповідь № 10.1/9-272609.16/26-92, в якій зазначено, що питання, порушені у такому зверненні вже були предметом розгляду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і відповідні роз`яснення йому були надані листом від 12 березня 2016 року № 1/7-259366.16/26-138.
При цьому, у вказаній відповіді на звернення позивача повторно зазначено про відсутність правових підстав для звернення до Конституційного Суду України та повідомлено, що порушені позивачем питання розглядалися 15 березня 2015 року на особистому прийомі, під час якого Уповноваженим ВР України з прав людини надано роз`яснення щодо встановленого законодавством порядку вирішення відповідного питання.
Також суди попередніх інстанцій установили, що ГО "Батько має право" зверталася до Верховної Ради України, Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства соціальної політики України із запитами щодо правового статусу Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 липня 1959 року.
Листами Апарату Верховної Ради України від 26 серпня 2015 року № 07/9-469, Міністерства юстиції України від 19 серпня 2015 року № Ш-16216/10.2, Міністерства закордонних справ України від 17 серпня 2015 року № 72/19-091-2003, Міністерства соціальної політики України від 04 листопада 2015 року № 2445/0/205-15/57 позивача було повідомлено, що за усталеною міжнародною практикою вказана Декларація є урочистим загальним актом, в якому сформульовані узгоджені сторонами принципи і цілі, що вона має рекомендаційний характер та вимагає додаткового врегулювання шляхом прийняття міжнародних договорів та впровадження в національних конституціях і законах, а відтак надання згоди України на обов`язковість для неї Декларації з прав дитини в розумінні статті 9 Конституції України та статті 8 Закону України "Про міжнародні договори України" не вимагається. Також у листах зазначено, що Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989, яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, присвячена широкому спектру прав дитини та є першим і основним міжнародно-правовим документом обов`язкового характеру.
У листах Міністерства закордонних справ України та Міністерства соціальної політики України, окрім наведеного, також вказано, що згода української сторони із зазначеним документом була висловлена шляхом голосування за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1386 (ХІV) і не потребувала інших процедур.
Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 року № 776/97-ВР у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 776/97-ВР) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.