11 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 536/2475/14-к
Провадження № 13-34кс19
О К Р Е М А Д У М К А
суддів Великої Палати Верховного Суду Яновської О.Г., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гудими Д.А., Лобойка Л. М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б. у кримінальному провадженні за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013000000000557, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року) та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 27, частиною 3 статті 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року).
Ухвалою від 12 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду на підставі частини 5 статті 4341 КПК України передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Колегія суддів звернула увагу, що аналіз судової практики вказує на неоднакове застосування норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді серед судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначено, що з моменту набрання чинності КПК України 2012 року і до цього часу в судовій практиці, на думку колегії суддів, існує невизначеність у тлумаченні положень статті 481 КПК України у їх системному зв`язку з іншими нормами КПК України та інших законодавчих актів.
Колегія суддів визначила в своїй ухвалі питання, які становлять виключну правову проблему таким чином:
1. З огляду на положення статті 481 КПК України чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: "складання", "вручення" та "здійснення" повідомлення про підозру?
2. Чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру?
3. Якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками?
4. Чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру?
5. Які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені у статті 481 КПК України?
6. Чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного, а в подальшому - обвинуваченого та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті?
11 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора у вказаній кримінальній справі.
Постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасовано і призначено новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
У вказаній постанові Велика Палата зробила такі висновки щодо поставленої на вирішення виключної правової проблеми:
1. Гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру.
2. Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам.
3. Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні.
4. Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні.
5. Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб`єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності.
Велика Палата Верховного Суду у цій справі зробила висновок щодо застосування норм права, які стосуються вручення підозри спеціальним суб`єктам та які діяли в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 04 жовтня 2019 року, яким статтю 481 КПК було доповнено частиною другою, згідно з якою Генеральний прокурор (виконувач обов`язків Генерального прокурора), його заступник може доручити іншим прокурорам здійснити письмове повідомлення про підозру судді, у порядку, передбаченому частинами першою і другою статті 278 КПК.
Вважаємо за необхідне висловити окрему думку щодо виключної правової проблеми, що вирішувалась в даній справі, виходячи з такого.
1. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 481 КПК письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Згідно з частиною 4 статті 49 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.
Вказана вимога обумовлена особливим статусом суддів і є гарантією їх незалежності.
У демократичних правових державах загальновизнаним є доктринальне положення щодо незалежності суддів, яка забезпечується їх недоторканністю та імунітетом. Це доктринальне положення міститься також у низці міжнародних правових актів.
Основними принципами щодо незалежності правосуддя, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року, передбачено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її.
Висновок N 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 1 січня 2001 року містить положення, що незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. На суддів "покладається обов`язок приймати остаточне рішення з питань життя та смерті, свободи, прав, обов`язків та власності громадян" (як це передбачено у вступі до Основних принципів ООН, що дістали відображення в Пекінській декларації, а також у статтях 5 та 6 Європейської конвенції з прав людини). Незалежність судів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя. Незалежність використовується як гарантія неупередженості. Зрозуміло, що це впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді чи вжиття дисциплінарних заходів.
Приймаючи Рекомендацію CM/Rec (2010) 12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, Комітет Міністрів Ради Європи підкреслював, що незалежність судової влади забезпечує кожній особі право на справедливий суд і тому є не привілеєм суддів, а гарантією поваги до прав людини та основоположних свобод, що дає змогу кожній особі відчувати довіру до судової системи.
Стаття 126 Конституції України декларує, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Як убачається з Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України "Про статус суддів" (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01 грудня 2004 року № 1-1/2004, незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом.
Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судову владу реалізують судді та, у визначених законом випадках, присяжні, які є носіями судової влади й перебувають під особливим захистом держави, яка гарантує їх самостійність, незалежність і недоторканість, що обумовлено здійсненням ними особливих повноважень, в яких реалізується функція здійснення правосуддя. Зокрема, пунктами 1, 2 частини 5 статті 48 Закону № 1402-VIIІ незалежність судді забезпечується особливим порядком його притягнення до відповідальності, недоторканністю та імунітетом судді.
У статті 49 Закону № 1402-VIII розкривається зміст понять недоторканність та імунітет судді.
Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу, яка не є їх особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Імунітет судді - це визначений законодавством його спеціальний правовий статус та особлива процедура притягнення судді до відповідальності з метою забезпечення належної реалізації ним функції правосуддя.
Скасування гарантії правосуддя щодо недоторканності суддів, як обґрунтовано зазначає Конституційний Суд України у своєму висновку у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України) № 1-в/2012 від 19.06.2018, опосередковано може призвести до обмеження права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України, та обмеження прав і свобод людини.
У розвиток зазначених конституційних положень, судоустрійного законодавства, міжнародних правових актів, практики застосування статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рішеннях ЄСПЛ, чинний КПК України поряд з ординарним (Глава 22) встановлює й спеціальний, особливий порядок здійснення кримінального провадження щодо судді (Глава 37). Одним із елементів цього порядку є здійснення повідомлення судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, що забезпечує реалізацію конституційного принципу незалежності суддів й створює додаткові гарантії виконання ними своєї професійної функції - здійснення правосуддя.
Припис пункту 3 частини 1 статті 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом установлення особливого порядку кримінального переслідування.
Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, чинення на них тиску у зв`язку із відправленням правосуддя та реалізацією функції судового контролю.
Закріплюючи таку гарантію для названих вище категорій осіб, законодавець встановив норму-виняток, бо саме зазначені особи мають бути опорою суспільства і закон мусить передбачити щодо них істотні додаткові гарантії.
Перелік процесуальних дій у кримінальних провадженнях щодо визначених у статті 480 КПК суб`єктів, на які поширюється особливий порядок, установлений главою 37 цього Кодексу і спеціальними законами, є обмеженим та вичерпним. Зокрема, згідно зі статтями 1551, 481, 482 КПК і статтею 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" відносно суддів спеціальна процедура застосовується під час: повідомлення про підозру (Генеральним прокурором або його заступником); затримання, утримання під вартою чи арештом (за згодою Вищої ради правосуддя, за винятком установлених законом випадків); тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя і продовження строку його дії (рішення приймається Вищою радою правосуддя за клопотанням Генерального прокурора або його заступника); проведення оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, що потребують судового дозволу (з клопотанням до суду про санкціонування таких заходів уповноважені звернутися виключно Генеральний прокурор або його заступник, керівник регіональної прокуратури або його заступник).
Зазначені дії та рішення пов`язані з найбільшими ризиками порушення прав і свобод судді як людини і громадянина, свавільного обмеження його у можливостях виконувати свої службові обов`язки, а тому додаткові механізми контролю їх законності спрямовані на захист суддів від використання процедури кримінального переслідування як засобу протиправного впливу, зокрема втручання у професійну діяльність шляхом тиску та репресій, і є гарантією забезпечення незалежності судової влади як необхідної умови справедливого правосуддя.
Водночас щодо інших процесуальних дій та рішень у справах щодо суддів кримінальний процесуальний закон не встановлює особливостей, у тому числі пов`язаних зі спеціальним суб`єктним складом осіб, уповноважених на їх вчинення. Зокрема, внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення суддею кримінального правопорушення (за винятком внесення таких відомостей щодо судді Вищого антикорупційного суду - стаття 4801 КПК), проведення у відповідному кримінальному провадженні слідчих (розшукових) дій і вжиття заходів, не зазначених у статті 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статтях 481, 482 КПК, складання й затвердження обвинувального акта і підтримання державного обвинувачення в суді здійснюється в загальному порядку, встановленому законом.
Адже самі по собі початок кримінального провадження, вчинення інших процесуальних дій і прийняття рішень зумовлюють нижчі ризики порівняно з тими, відносно яких законодавцем установлено спеціальні гарантії. Викладене в обвинувальному акті звинувачення формулюється на підставі повідомлення про підозру після перевірки законності й обґрунтованості такого повідомлення суб`єктом, спеціально уповноваженим на це статтею 481 КПК. На стадії ж розгляду справи судом захист судді, обвинуваченого у вчиненні злочину, від можливих зловживань з боку правоохоронних органів реалізується завдяки змагальній судовій процедурі, в межах якої суд з дотриманням засад презумпції невинуватості і забезпечення доведеності вини повинен установити обґрунтованість висунутого звинувачення.
Системний аналіз наведених положень КПК дає підстави для висновку, що у випадках, коли законодавець вважає за необхідне встановити посилені гарантії захисту прав спеціальних суб`єктів у межах кримінального провадження, такі гарантії закріплюються у відповідних правових нормах, що регламентують порядок їх застосування.
Належним способом усунення недоліків правового регулювання, пов`язаних, у тому числі, з низькою практичною ефективністю відповідних правил, створенням ними невиправданих перешкод у виконанні основних завдань кримінального провадження, незбалансованістю захисту прав осіб, котрі притягуються до відповідальності, й інтересів держави та суспільства, є зміна встановленої процедури на законодавчому рівні.
Зокрема, Законом № 187-ІХ від 04 жовтня 2019 року статтю 481 КПК доповнено частиною другою, відповідно до якої Генеральний прокурор (виконувач обов`язків Генерального прокурора), його заступник, керівник регіональної прокуратури може доручити іншим прокурорам здійснити письмове повідомлення про підозру особам, визначеним частиною першою цієї статті, у порядку, передбаченому частинами першою і другою статті 278 цього Кодексу.
Таким чином, визнавши достатнім нагляд Генерального прокурора чи його заступника за законністю й обґрунтованістю підозри судді у вчиненні злочину на стадії затвердження або складання і підписання повідомлення про підозру, законодавець прямо передбачив можливість делегування зазначеними посадовими особами іншим прокурорам функції безпосереднього вручення цього повідомлення, що регламентовано частинами першою і другою статті 278 КПК.
Проте на час вручення ОСОБА_1 повідомлення про підозру - 21 березня 2014 року - кримінальний процесуальний закон не надавав Генеральному прокурору чи його заступнику права доручити виконання цієї функції іншим особам. Натомість пункт третій частини першої статті 481 КПК (в редакції, що діяла до набрання чинності законом № 187-ІХ від 04 жовтня 2019 року) безальтернативно встановлював виключну компетенцію зазначених посадових осіб органу прокуратури здійснити повідомлення спеціальних суб`єктів про підозру як цілісний комплекс процесуальних дій - прийняти рішення про офіційну підозру особи у злочині, об`єктивувати його шляхом складання або затвердження і підписання відповідного документа, безпосередньо вручити повідомлення підозрюваному і (за необхідності) роз`яснити йому передбачені законом права.
Таким чином, спеціальний порядок повідомлення судді про підозру є додатковою гарантією забезпечення незалежності судової гілки влади в цілому та суддів зокрема. Така гарантія не може розглядатися як особистий привілей, а навпаки, має публічно-правове призначення та служить засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов`язків суддів як носіїв судової влади.
2. Варто зазначити, що значення слова "лише", яке використовується в конструкції частини 4 статті 49 Закону № 1402-VIII передбачає виключний характер та уживається для виділення чи обмеження і є тотожним за значенням словам "тільки, виключно". Вищезазначена норма права є імперативною й абсолютно визначеною і не підлягає розширеному тлумаченню.
Тож ніхто, крім вказаних в цій нормі Генерального прокурора та його заступника, не має права повідомляти судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
3. Пунктом 3 частини 1 статті 481 КПК України визначено, що письмове повідомлення про підозру судді має здійснити Генеральний прокурор або його заступник. Однак, сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють процедуру здійснення повідомлення про підозру.
Глава 22 КПК України "Повідомлення про підозру" складається з таких статей: "Випадки повідомлення про підозру" (стаття 276); "Зміст письмового повідомлення про підозру" (стаття 277); "Вручення письмового повідомлення про підозру" (стаття 278). Така побудова Глави 22 КПК України дає підстави зробити висновок, що законодавець пов`язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру, стаття 277 ) та його врученні особі (стаття 278 ).
Слід зазначити, що наведені статті не вичерпують всього обсягу дій під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК України вказує також на те, що, крім названих дій, слідчий та/або прокурор зобов`язані встановити точне місцезнаходження особи, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз`яснити права підозрюваному, що є невід`ємним обов`язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов`язані детально роз`яснити кожне із вказаних прав (частини 2, 3 статті 276 КПК України).