Постанова
Іменем України
11 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 630/627/16-ц
провадження № 61-10868св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Друга державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, Приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу Гонтаренко Світлана Леонідівна,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 18 травня 2017 року у складі судді Малихіна О. О. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Карімової Л. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Друга державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області (далі - Друга державна нотаріальна контора), Приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу Гонтаренко С. Л., в якому просив: визнати недійсною довіреність, видану від його імені на ім`я ОСОБА_3, посвідчену Другою державною нотаріальною конторою 02 серпня 2002 року, реєстровий номер 2-765; визнати недійсним договір дарування від 14 вересня 2002 року, вчинений ОСОБА_3 від його імені, посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Гонтаренко С. Л., зареєстрований в реєстрі за № 2162; визнати за ним право власності на 43/100 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що він володів 43/100 частинами житлового будинку, що за вищевказаною адресою на підставі договору купівлі-продажу від 20 серпня 1999 року. В періоди часу з 18 січня 2002 року по 26 липня 2002 року, з 06 листопада 2002 року по 02 липня 2003 року та з 14 жовтня 2003 по 02 вересня 2005 року він перебував на лікуванні у психіатричних закладах. На початку 2015 року він дізнався, що 14 вересня 2002 року представник ОСОБА_3, який діяв від його імені на підставі довіреності від 02 серпня 2002 року, подарував ОСОБА_2 належні йому 43/100 частини спірного житлового будинку. ОСОБА_4 та її батько ОСОБА_3 скористалися його хворобливим станом. В момент підписання довіреності на ім`я ОСОБА_3 він через психічний розлад здоров`я не розумів значення своїх дій, тому договір дарування має бути визнаний недійсним.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказала, що з 1996 року до 2001 року вона проживала з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. В 1999 році в них народилася донька ОСОБА_5 . В зазначений період часу позивач ніде не працював, матеріальної допомоги їй не надавав. 15 квітня 1999 року вона за власні кошти придбала у ОСОБА_6 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу спірний будинок. Через постійні сварки і погрози з боку ОСОБА_1 вона змушена була передати йому у власність частину цього будинку. У 2002 році після завершення ОСОБА_1 лікування вони вирішили, що будуть проживати окремо. Позивач повідомив їй, що не має можливості утримувати доньку ОСОБА_7 та просив не подавати до суду позов про стягнення аліментів, погодившись в рахунок їх сплати подарувати їй 43/100 частин спірного житлового будинку, для чого видав відповідну довіреність на ім`я її батька ОСОБА_3 . На час оформлення довіреності і після цього позивач не проявляв будь-яких ознак втрати розуму чи слабоумства, а навпаки усвідомлював значення своїх дій та був обізнаний, що він передав їй за договором дарування частину спірного житлового будинку. Тому позовна давність для пред`явлення цього позову закінчилася ще у 2005 році.
Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 18 травня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов ОСОБА_1 є обґрунтованим, однак, враховуючи показання свідків та наведені у висновку судово-психіатричного експерта № 40 обставини, з 2008 року позивач за своїм психічним станом мав змогу усвідомлювати, що він вже не є власником частини спірного житлового будинку, та міг звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Позивач не навів обставин та не надав належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску позовної давності, тому суд на підставі заяви відповідача застосував наслідки спливу цього строку.
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Люботинського міського суду Харківської області від 18 травня 2017 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У січні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 18 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність поважних причин пропуску строку звернення з позовом до суду зроблені на підставі показань свідків, які не можуть підтверджувати його психологічний стан. Водночас суди не дали оцінки Висновку судово-психіатричного експерта від 17 січня 2017 року № 40, згідно з яким на час видачі довіреності на ім`я ОСОБА_3 від 02 серпня 2002 року він був нездатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а відтак і не міг звернутися до суду для захисту своїх порушених прав. Крім того, апеляційний суд дійшов неправильного висновку про те, що в матеріалах справи відсутні відомості про звернення членів сім`ї ОСОБА_1 із заявою про визнання його недієздатним, оскільки з такою заявою звернулася його донька ОСОБА_8 .
У червні 2018 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що факт звернення позивача до суду з позовом після спливу позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску підтверджений наявними у справі доказами, судами попередніх інстанцій вирішено справу відповідно до норм матеріального та процесуального права на основі повно і всебічно з`ясованих обставин справи. Заявник неправдиво зазначив про те, що він на час звернення до суду не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, оскільки такі доводи не підтверджені жодними доказами. ОСОБА_8 звернулася із заявою про визнання ОСОБА_1 недієздатним лише 27 лютого 2017 року, тобто вже після його звернення до суду з позовом і таке звернення жодним чином не підтверджує поважність причин пропуску строку для подання позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Люботинського міського суду Харківської області.
14 червня 2018 року справа № 630/627/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною четвертою статті 720 ЦК України, передбачено, що договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Частиною першою статті 215 ЦК України, передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.