ПОСТАНОВА
Іменем України
18 грудня 2019 року
Київ
справа №826/3506/17
адміністративне провадження №К/9901/29386/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року (судді Федорчук А.Б., Качур І.А., Келеберда В.І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року (судді Файдюк В.В., Мєзєнцев Є.І., Чаку Є.В.) у справі № 826/3506/17 за позовом громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У березні 2017 року громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (далі - ГУ ДМСУ в м. Києві), у якому просив:
- визнати неправомірним і скасувати рішення відповідача від 10 січня 2017 року № 10-17 про відмову у визнанні громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту;
- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги мотивовані тим, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з релігійних причин ОСОБА_1 був вимушений покинути країну походження - Ісламську Республіку Пакистан. У своїй заяві до ГУ ДМСУ в м. Києві позивач зазначив про свої побоювання повернутися до країни походження через релігійні причини, а саме через те, що він сповідує релігію Ахмадія, яка визнана в Пакистані немусульманською меншістю. Сповідувачі цієї релігії піддаються найбільш суворим правовим обмеженням і дискримінації, а влада не здатна забезпечити захист позивача від переслідувань та загрози бути вбитим. Однак, ДМС України відмовила позивачу у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. При цьому, відповідач взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивача - Ісламській Республіці Пакистан, хоча така інформація наявна в загальнодоступних засобах масової інформації. На думку позивача, оскаржуване рішення ДМС України є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки не містить обґрунтованих підстав відмови та прийняте без урахування усіх обставин, що мають юридичне значення.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 27 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, в задоволенні позову відмовив.
Мотиви, з яких суди попередніх інстанцій дійшли таких висновків, ґрунтуються на тому, що матеріали особової справи позивача носять сумнівний і недостовірний характер, та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Пакистану добровільно, а його побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються. Суди дійшли висновку, що позивач має на меті не отримання захисту від можливих переслідувань чи погроз у країні походження, а можливість легалізуватися в Україні з метою покращення умов життя, та в подальшому виїхати до іншої країни. Інформація по країні походження, аналіз матеріалів особової справи та індивідуальних обставин свідчать, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
На постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог позивач зазначив, що надав усі відомості, які мав у своєму розпорядженні, але суди першої та апеляційної інстанцій неправомірно поклали обов`язок доказування на заявника. Наголошує, що шукач притулку не повинен щось доказувати, а має лише обґрунтувати своє звернення. Суди, як і ДМС України, не наводять жодного доказу на спростування фактів, заявлених позивачем. У такій категорії справ є неприпустимою відмова в задоволенні позову через недоведеність іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Суди взагалі не досліджували інформацію по країні-походження позивача - Ісламській Республіці Пакистан, і не зазначили, чому не приймають до уваги інформацію із загальнодоступних інформаційних ресурсів. Натомість, жодна справа даної категорії не може бути розглянута без вивчення такої інформації, оскільки в протилежному випадку суд не зможе зробити об`єктивний висновок про безпечність тієї чи іншої країни. Скаржник вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має на меті лише легалізуватися на території України, оскільки бажання особи легально проживати не свідчить про відсутність небезпеки для нього в Республіці Пакистан.
Позиція інших учасників справи
Відповідачі - ДМС України та ГУ ДМСУ в м. Києві подали відзив на касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1, у якому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення у справі - без змін. Відповідачі вважають, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено всі фактичні обставини справи, надано належну правову оцінку дослідженим доказам і прийнято законне та обґрунтоване рішення. При цьому відповідачі вказали, що серед фактів, повідомлених позивачем, немає підстав визнавати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно з умовами, передбаченими в пункті 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У свою чергу, громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 подав відповідь на відзив відповідачів, у якому зазначив, що підтвердженням того, що позивачеві загрожує небезпека у країні походження є документи, які позивач отримав по електронній пошті від осіб, які сповідують таку віру, як і позивач, та переслідуються у країні походження. Однак, таку інформацію повинен був збирати відповідач, а не позивач. Зокрема, відповідач мав би звернутися до МЗС України, СБУ, інших органів державної влади, які можуть сприяти встановленню указаних позивачем фактів. Суди не надали оцінку зазначеним обставинам. Тому, судові рішення є необґрунтованими та прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги
Ухвалою від 02 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Стрелець Т.Г. (суддя-доповідач), Білоуса О.В., Шарапи В.М. відкрив касаційне провадження за скаргою громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 .
07 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 07 червня 2019 року № 653/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т.Г. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
07 червня 2016 року позивач звернувся до ГУ ДМСУ в м. Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до наказу ГУ ДМСУ в м. Києві від 29 червня 2016 року № 356 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач отримав повідомлення від 01 липня 2016 року № 151/1 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до ДМС України зі скаргою на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 25 серпня 2016 року № 39-16 задоволено скаргу позивача на рішення ГУ ДМСУ в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з наказом ГУ ДМСУ в м. Києві від 14 вересня 2016 року №487 документи позивача прийнято в оформлення для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
05 жовтня 2016 року позивач удруге подав до ДМС України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 01 листопада 2016 року № 53-16 зазначену скаргу позивача залишено без розгляду, оскільки на розгляді в ДМС України знаходилася скарга на те саме рішення територіального підрозділу.
Рішенням ДМС України від 10 січня 2017 року № 10-17 відмовлено громадянину Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, виходить з наступного.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.