ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Уркевича В. Ю.
04 вересня 2019 року
м. Київ
у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ГТУЮ у Донецькій області) в інтересах КМУ на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року у складі судді Адамової Т. С. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року у складі колегії суддів Ткаченко Т. Б., Гаврилової Г. Л., Кочегарової Л. М.
Оскаржуваним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 888 715,00 грн, а також судові витрати, пов`язані з проведенням судової оціночно-будівельної експертизи, у розмірі 3 000,00 грн, а всього - 891 715,00 грн.
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що внаслідок терористичного акта позивачці заподіяно майнову шкоду, відшкодування якої регламентується статтею 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV "Про боротьбу з тероризмом" (далі - Закон № 638-IV), якою передбачено, що обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.
При цьому суд відхилив доводи відповідача, що Державним бюджетом України не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, вказавши, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 8 000,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року залишено без змін. Додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року змінено: стягнуто з держави України в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір 6 890,00 грн.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що суд надав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, підстави для скасування якого відсутні.
Апеляційний суд указав, що шкоду позивачці завдано терористичним актом (артилерійським обстрілом житлових районів м. Маріуполя) у період проведення антитерористичної операції, і відшкодування такої шкоди передбачено статтею 19 Закону № 638-IV. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини. До держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи. Положення статті 19 Закону № 638-IV не пов`язані з наявністю обвинувального вироку суду. Для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.
Установивши, що шкоду ОСОБА_1 заподіяно внаслідок терористичного акта, суди на підставі статті 19 Закону № 638-IV, а також статей 85, 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) щодо визначення розміру шкоди, зробили висновок про задоволення позову.
За наслідками розгляду 04 вересня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу ГТУЮ у Донецькій області задоволено частково: рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року і додаткове рішення цього суду від 14 червня 2017 року в незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме: Закон № 638-IV, КЦЗ України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція); не визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його предметом; не встановили які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції держава порушила, а також чи обґрунтованим з огляду на ці порушення є розмір позовних вимог.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний об`єкт незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
Також Велика Палата Верховного Суду вважала, що не породжує у позивачки такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 КЦЗ України.
У постанові зазначено, що право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності торгівельного об`єкта, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки. Тим більше, немає підстав вважати, що такий інтерес становить реальну вартість торгівельного об`єкта на час розгляду справи.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважала помилковим застосування апеляційним судом до спірних правовідносин за аналогією закону приписів статті 86 КЦЗ України для реалізації позивачкою права, передбаченого у статті 19 Закону № 638-IV, зазначивши, що передбачене у статті 86 КЦЗ України правове регулювання стосується правовідносин, які не є подібними до цих, які склалися між сторонами у справі. Зазначила, що КЦЗ України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, але й передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду вважала помилковим застосування до спірних правовідносин частини дев`ятої статті 8 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) стосовно заборони відмови у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, та зазначила, що за наявності правового регулювання обов`язків держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції вказаний припис ЦПК України не створює для суду можливості встановлення за аналогією закону обов`язків для будь-якого суб`єкта, зокрема й обов`язку держави відшкодувати потерпілому за рахунок держави шкоду, заподіяну пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта торгівельного об`єкта у розмірі реальної вартості такого об`єкта.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивачка помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта торгівельного об`єкта, у розмірі реальної його вартості. Послалася на те, що закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням торгівельного об`єкта внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами.
Також Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди не дослідили належно висновок судової оціночно-будівельної експертизи від 21 березня 2017 року на предмет того, що було об`єктом оцінки судового експерта, виходячи з яких вихідних відомостей проводилася така оцінка, як і не дослідили зазначені вихідні дані, що є у матеріалах справи: кошторисний рахунок, складений фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_2 станом на 30 березня 2016 року, і звіт про оцінку Приватного підприємства "Центр експертних послуг" (далі - ПП "Центр ЕП") на предмет того, що саме було об`єктами оцінки у цих рахунку та звіті та який зв`язок між цими об`єктами оцінки й об`єктом оцінки судового експерта від 21 березня 2017 року.
Однак з наведеними мотивами та висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, передбачалося, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (стаття 214 ЦПК України).
Аналогічні положення містяться й у статтях 263, 264 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій:
Суди першої й апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежиле приміщення (торгівельний павільйон), розташоване на АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим 27 березня 2006 року Маріупольською міською радою (т. 1, а. с. 20, 21), та декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Донецькій області 14 січня 2013 року за № ДУ 202130140673 (т. 1, а. с. 16).
Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 724450 земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 04 лютого 2009 року, цільове призначення - для обслуговування магазину продовольчих та непродовольчих товарів та кафетерію (т. 1, а. с. 15).
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про неприйнятність заяви "Лісовий та інші проти України та Росії" від 28 липня 2016 року, заява № 5355/15, рішеннями у справах "Прокопович проти Росії" від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00, п. 37, "Елсанова проти Росії" від 15 листопада 2005 року, заява № 57952/00, "Саргсян проти Азербайджану" від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06, п. 183, для підтвердження права власності на пошкоджене нерухоме майно недостатньо подати лише копію паспорта та фотографії пошкодженого або зруйнованого майна. Доказами можуть бути документи, що підтверджують право власності на нерухоме майно, виписки із земельних та податкових реєстрів, довідки від місцевих органів влади, картографічні плани, фотографії, покази свідків або інші належні докази.
Тому суди першої та апеляційної інстанції на виконання вимог національного законодавства, а саме ЦПК України щодо належності та допустимості доказів, з урахуванням прецедентної практики ЄСПЛ, установили належність пошкодженого майна позивачці саме на праві власності.
Згідно з актом від 25 січня 2015 року про пожежу, 24 січня 2015 року повністю знищено крамницю непродовольчих товарів "Єва", розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; причина пожежі - вибух внаслідок артилерійського обстрілу (т. 1, а. с. 12).
Із заявами про відшкодування спричиненої 24 січня 2015 року шкоди внаслідок знищення вказаного нежитлового приміщення ОСОБА_1 зверталася до Маріупольської міської ради та Донецької обласної державної адміністрації, проте отримала відмову з посиланням на відсутність визначення на законодавчому рівні органу державної влади, відповідального за відшкодування такої шкоди та відсутністю державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через терористичні акти (т. 1, а. с. 48-50).
Згідно з інформацією, яка міститься у листі Слідчого відділу Управління СБУ в Донецькій області від 02 березня 2017 року, проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні від 24 січня 2015 року № 22015050000000047 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України. За вказаним провадженням 17 березня 2015 року ОСОБА_1 залучена як потерпіла у зв`язку із пошкодженням в результаті артилерійського обстрілу належного їй нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; досудове розслідування триває (т. 1, а. с. 146, 157).
Відповідно до відомостей вказаного досудового розслідування 24 січня 2015 року здійснено артилерійський обстріл мікрорайону "Східний" Орджонікідзевського району м. Маріуполя, внаслідок якого 30 осіб загинули, отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості не менш 119 осіб, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки "Київський" та "Денис" (т. 1, а. с. 57, 147, 148).
Суд вважав установленим факт пошкодження об`єкта нерухомості позивача саме внаслідок терористичного акта (артилерійського обстрілу), пославшись на акт про пожежу від 25 січня 2015 року; витяг № 1 з кримінального провадження № 22015050000000047 Слідчого відділу Управління СБУ в Донецькій області, в якому ОСОБА_1 визнано потерпілою; рішення Маріупольської міської ради від 08 вересня 2015 року № 6/52-5395.
Також суд вважав, що факт вчинення 24 січня 2015 року терористичного акта (обстрілу військовою зброєю) на території мікрорайону "Східний" у м. Маріуполі, в результаті якого загинули люди та було зруйновано майно, в тому числі житлові та нежитлові будівлі, транспортні засоби, є загальновідомим фактом, що також висвітлювався в центральних засобах масової інформації та про що зазначено в Указі Президента України від 25 січня 2015 року № 30/2015 "Про оголошення в Україні дня жалоби". Вказані факти ніким не спростовані.
Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи, складеного 21 березня 2017 року судовим експертом Новіковим В. С., розмір шкоди, завданої ОСОБА_1 у результаті пошкодження 24 січня 2015 року об`єкта комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, з урахуванням відомостей, що зафіксовані у звіті про оцінку ПП "Центр ЕП" від 15 червня 2015 року, та за кошторисним розрахунком фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, станом на час складення цього висновку становить 888 715,00 грн (т. 1, а. с. 159-180).
Указані обставини встановлені судами першої та апеляційної інстанцій у межах визначених законом повноважень, оскільки саме суди першої та апеляційної інстанції повинні встановити фактичні обставини, дослідити докази та надати їм правову оцінку, застосувати норми права, що регулюють спірні правовідносини.
Суд касаційної інстанції відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України перевіряє в межах касаційної скарги лише правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Зазначений спір стосується не лише конкретної ситуації, спору, що виник між приватною особою, громадянкою України та державою Україною з приводу відшкодування майнової шкоди, спричиненої внаслідок терористичного акта. Вказаний спір викрив системну правову проблему, яка не вирішується протягом тривалого часу, а саме з квітня 2014 року, тобто більше 5 років, що є неприпустимим.
У поданому позові ОСОБА_1, з урахуванням уточнених вимог, просила відшкодувати їй 888 715,00 грн шкоди, заподіяної терористичним актом, за рахунок коштів Державного бюджету України за пошкоджене торгівельне приміщення (т. 1, а. с. 8, 183).
Зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду, на нашу думку, вбачається, що Велика Палата Верховного Суду фактично не погодилася з обраним позивачкою способом захисту її прав та поставила під сумнів можливість отримання постраждалими від терористичного акта відшкодування державою завданої шкоди, посилаючись на відсутність відповідного позитивного зобов`язання держави.
Також, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду зробила взаємовиключні висновки стосовно як безпідставності, так і недоведеності позову. Про це зазначимо нижче.
Спірні правовідносини унормовані такими нормативними актами:
Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" розпочато антитерористичну операцію. Станом на час розгляду справи в судах рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
Наказом першого заступника голови СБУ - керівника Антитерористичного центру при СБУ від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а "Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення" визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область, у тому числі і м. Маріуполь - з 07 квітня 2014 року.
Розпорядженнями КМУ від 30 жовтня 2014 року № 1053-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на яких здійснювалась антитерористична операція", від 02 грудня 2015 року № 1275-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України", затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, до яких у тому числі включено м. Маріуполь.
До Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого розпорядженням КМУ від 07 листопада 2014 року № 1085-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення", м. Маріуполь Донецької області не включено.
Із 24 січня 2015 року органи державної влади на території м. Маріуполя Донецької області здійснюють свої повноваження в повному обсязі.
Згідно з Указом Президента України від 25 січня 2015 року № 30/2015 "Про оголошення в Україні дня жалоби" масований обстріл житлових районів м. Маріуполя здійснено терористами.
Згідно зі статтею 19 Закону № 638-IV відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
При цьому, за період з 14 квітня 2014 року і до часу розгляду справи по суті ні законодавчим органом влади, ні виконавчими органами державної влади не прийнято жодного нормативного акту щодо процедури та порядку відшкодування такої шкоди, що створює правову невизначеність у спірних правовідносинах.
Разом з тим згідно з Преамбулою до Конституції України цей Основний Закон України прийнято, у тому числі дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.
У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі "Броньовський проти Польщі", заява № 31443/96).
Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.
Оцінюючи додержання державою прав людини, ЄСПЛ при тлумаченні і застосуванні положень Конвенції та Протоколів до неї використовує доктрину негативних і позитивних зобов`язань держави.
Правам людини кореспондуються зобов`язання держави щодо невтручання у сферу індивідуальної свободи, поваги до прав людини, їх забезпечення, захисту і сприяння реалізації.
Такими є:
- зобов`язання поважати права людини, що вимагає від державних органів та інших представників держави утримуватися від порушень прав людини;
- зобов`язання захищати права людини, що передбачає обов`язок держави захистити носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб в їх реалізацію і покарати правопорушників;
- зобов`язання забезпечувати здійснення прав людини, що вимагає від держави здійснювати активні дії з метою сприяння повній реалізації прав людини, досягнення їх результату.
Дотримання соціальних, економічних та окремих культурних прав людини вимагає виконання позитивних зобов`язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації. Основною характеристикою таких зобов`язань є те, що вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Тобто держава зобов`язана вжити належних заходів для забезпечення основоположних прав людини у кожному конкретному випадку.
Загальною юридичною підставою позитивних зобов`язань держави виступає стаття 1 Конвенції, згідно з якою Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Саме зі статті 1 Конвенції випливає, що держави-члени повинні відповідати за порушення прав і свобод, які захищає Конвенція, вчинених проти осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією.
Здійснення юрисдикції є необхідною умовою для того, щоб держава-учасниця Конвенції могла бути притягнена до відповідальності за дії чи бездіяльність, в яких її можуть звинуватити і які є причиною порушення прав і свобод, передбачених у Конвенції. "Презумпція компетенції" передбачає презумпцію юрисдикції держави на своїй території. Отже, юрисдикційна компетенція держави за статтею 1 Конвенції переважно є територіальною (п. 59 рішення ЄСПЛ 2001-XII у справі "Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав", заява № 52207/99) і зазвичай здійснюється на всій території держави.
Відповідно до статті 1 Конвенції до зобов`язань, узятих державою, що підписала Конвенцію, належать, крім обов`язку утримуватися від втручання в користування гарантованими правами та свободами, позитивні зобов`язання щодо кроків для забезпечення поваги до таких прав і свобод на її території (див., зокрема, п. 73 рішення ЄСПЛ від 10 травня 2001 року у справі "Z. та інші проти Сполученого Королівства", заява № 29392/95).
Тобто держава зобов`язана не тільки утриматися від порушень чи непропорційних обмежень конвенційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (див. mutatis mutandis, п. 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії").
У рішенні у справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року ЄСПЛ підкреслив важливе значення принципу "належного врядування", зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п. 70).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis, п. п. 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява № 17862/91; п. 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява "№ 20372/11).
Ведучи мову про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (п. 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки", заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (п. 109 рішення у справі "Беєлер проти Італії", заява № 33202/96).
Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується.
У такому разі не може йтися мова про надмірні зобов`язання держави, адже вона сама встановлює прийнятну для себе межу зобов`язань й у сфері захисту майнових прав. Тоді як відсутність належного законодавчого урегулювання свідчить про недотримання державою своїх позитивних зобов`язань, а відтак покладає на судову гілку влади вирішення спірних питань виходячи з принципу верховенства права, вимог Конституції України, прецедентної практики ЄСПЛ, рішень Конституційного Суду України.
Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі", заява № 44158/98). У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (п. п. 29, 30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії", заява № 21911/03; п. п. 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії", заява № 38155/02).
За змістом статей 2, 6 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Неодмінним елементом принципу верховенства права є юридична визначеність, яка вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини (абзац дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018).
Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях, зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване.
Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні від 26 квітня 1979 року у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (№ 1)" ЄСПЛ зазначив, що норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку (п. 49).
Згідно з критерієм якості приписи права мають бути доступними для заінтересованої особи, яка могла б передбачати наслідки їх застосування щодо себе, та не суперечити принципові верховенства права (п. 27 рішення ЄСПЛ від 24 квітня 1990 року у справі "Круслен проти Франції", п. 23 рішення від 12 січня 2012 року у справі "Фельдман проти України (№ 2)".
Відповідно до позиції ЄСПЛ принцип юридичної визначеності є одним з основних складових верховенства права (п. 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява № 28342/95).
Європейська комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) у доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що принцип юридичної визначеності як елемент верховенства права є істотно важливим для довіри до судової системи та верховенства права; для того, щоб досягти цієї довіри, держава має зробити текст закону легкодоступним; вона також зобов`язана дотримуватися законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю (п. п. 41, 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (п. 46); парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів (п. 47); юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватися взятих на себе певних зобов`язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття "легітимні очікування") (п. 48).
Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.
Стаття 15 Конвенції вказує, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, держава може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. При цьому не допускається відступ від зобов`язань, передбачених статтями 2 (право на життя), крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, а також 3 (заборона катування), 4 (заборона рабства і примусової праці) та 7 (ніякого покарання без закону).
У рішенні від 08 січня 2004 року у справі "Айдер та інші проти Туреччини" ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70).