ПОСТАНОВА
Іменем України
16 грудня 2019 року
Київ
справа №131/1136/14-а
касаційне провадження №К/9901/15079/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Желєзного І.В., Саприкіної І.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04.08.2016 (головуючий суддя: Смілянець Е.С., судді: Сушко О.О., Залімський І.Г.) у справі №131/1136/14-а за позовом ОСОБА_2 до Липовецької міської ради Липовецького району Вінницької області, третя особа: ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування рішення,
В С Т А Н О В И В:
В грудні 2013 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 або позивачка) звернулася до суду з позовом до Липовецької міської ради Липовецького району Вінницької області (далі - відповідач), третя особа: ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), в якому просила визнати протиправним і скасувати рішення 56 сесії 6 скликання Липовецької міської ради №640 від 15.11.2013 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі".
На обґрунтування позовних вимог позивачка вказала, що в 2005 році придбала у ОСОБА_1 житловий будинок з господарськими спорудами, біля якого знаходиться земельна ділянка розміром 0,30 га, якою вона по даний час користується та сплачує земельний податок. У зв`язку з цим позивачка неодноразово зверталася до міської ради із відповідними клопотаннями про надання їй дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки у власність за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства. Рішеннями Липовецької міської ради від 02.12.2009 № 482 та від 24.12.2012 №471 позивачці надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею по 0,10 га кожна, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку і для ведення особистого селянського господарства. Щодо решти земельної ділянки площею 0,10 га рішення радою не приймалось. У лютому 2013 позивачка відповідно до вимог статті 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в черговий раз звернулася до Липовецької міської ради про передачу їй безоплатно у власність земельної ділянки в розмірі 0,10 га, але згодом дізналась, що рішенням 56 сесії 6 скликання від 15.11.2013 № 640 відповідач надав ОСОБА_1 дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою за місцем розташування земельної ділянки: АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,10 га. Позивачка вважає, що зазначене рішення є протиправними, оскільки порушує її права на приватизацію земельної ділянки, яка перебуває у неї в законному користуванні.
Постановою Немирівського районного суду Вінницької області від 06.04.2016 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірними правовідносинами не порушуються права позивачки, позаяк спірна земельна ділянка не відноситься до тієї, на якій розташовані житловий будинок і споруди, а тому право власності чи користування цією земельною ділянкою, в тому ж обсязі і на тих умовах, що і у попереднього власника, до ОСОБА_2 не перейшло. При цьому суд першої інстанції констатував, що відповідач не мав правових підстав для відмови третій особі у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) за цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04.08.2016 скасовано постанову Немирівського районного суду Вінницької області від 06.04.2016 та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з передчасності висновків суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивачки спірними правовідносинами, оскільки, як встановив апеляційний суд, земельна ділянка за цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 в межах розміру земельної ділянки за цією адресою (0,31 га) фактично не розмежовувалась і не встановлювалась, а тому (без чіткого визначення де чия ділянка) неможливо встановити наявність та/або відсутність порушеного права ОСОБА_2 . Також суд апеляційної інстанції відзначив, що третій особі надано дозвіл на розробку технічної документації на земельну ділянку, яка не була відведена у встановленому законом порядку, чим порушено порядок здійснення землеустрою.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить Верховний Суд скасувати оскаржуване судове рішення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції неповно з`ясовані обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору. Скаржник зазначає, що він відповідно до рішення 11 сесії 22 скликання Липовецької селищної ради від 28.08.1997 "Про приватизацію земельних ділянок громадянам селища" отримав у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,20 га, на якій був розмішений житловий будинок та господарській споруди, з яких відповідно до рішення ради від 02.12.2009 (здійснено розподіл землі за цільовим призначенням) - 0,10 га виділено позивачці для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а 0,10 га за цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства залишено у користуванні ОСОБА_1 . Таким чином скаржник наполягає, що він є законним землекористувачем спірної земельної ділянки, яка у встановленому законом порядку не вилучалась, та відповідно право на яку не припинено.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 07.10.2016 відкрито касаційне провадження у справі.
15.12.2017 розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03.10.2017 №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
В порядку статті 31 КАС України, пункту 15 Перехідних положень КАС України за результатами повторного автоматизованого розподілу від 19.07.2019 визначений новий склад суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03.12.2019 справу прийнято до провадження та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.
Учасники касаційного провадження правом на подачу відзиву не скористалися.
Верховний Суд переглянув оскаржуване судове рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судом, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій у межах спірних правовідносин встановлено, що між позивачкою та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі продажу від 29.08.2005, згідно умов якого продавець передав у власність покупця цілий житловий будинок з господарськими спорудами, в т.ч.: будинок з прибудовою (А) 1993 року побудови житловою площею 56,9 кв.м, господарські будівлі: сараї "Б. б. б1", літня кухня "В1", погріб "п/Б", туалет "В".
В цей же день між ОСОБА_2 та АППБ "Аваль" було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки зазначено: житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцеві на підставі договору купівлі-продажу від 29.08.2005. В пункті 2.1.2 цього договору зазначено, що земельна ділянка площею 0,30 га, на якій розміщено предмет іпотеки, не є власністю іпотекодавця.
З метою реалізації свого права на приватизацію земельної ділянки площею 0,30 га позивачка зверталася до відповідача із заявами від 28.05.2010, від 26.09.2012 та від 24.10.2012, у яких просила надати їй дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, що розташована у за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку і для ведення особистого селянського господарства.
Рішенням 31 сесії 5 скликання Липовецької міської ради від 02.12.2009 № 482 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельні ділянки" надано ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
Цим же рішенням ОСОБА_3 також надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1, для ведення особистого сільського господарства.
Рішенням 42 сесії 6 скликання Липовецької міської ради № 471 від 24.12.2012 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельні ділянки" ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, для ведення особистого селянського господарства за місцем розташування земельної ділянки: АДРЕСА_1 .
Таким чином, відповідно до зазначених рішень відповідачем надано позивачці дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, загальною площею 0,20 га, в т.ч., 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд та 0,10га для ведення особистого селянського господарства, з 0,30 га бажаних.
У зв`язку з цим позивачка 27.02.2013 в черговий раз звернулася до відповідача із клопотанням, в якому просила надати їй дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,10 га у власність, з якої: для ведення особистого селянського господарства у розмірі 0,05 га та для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд у розмірі 0,05 га.
За результатом розгляду порушеного у зверненні від 27.02.2013 питання відповідач листом від 26.04.2013 №02-43/224 повідомив ОСОБА_2 про відсутність вільних земель резерву Липовецької міської ради за бажаним місцем розташування.
У той же час, 15.11.2013 на 56 сесії 6 скликання відповідач прийняв рішення №640 "Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)", яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою за місцем розташування земельної ділянки: АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,10 га.
Зазначене рішення і є предметом спору у цій справі.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.