Постанова
Іменем України
04 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 263/3799/18
провадження № 61-46653св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 липня 2018 року у складі судді
Шишиліна О. Г. та постанову Апеляційного суду Донецької області від
26 вересня 2018 року у складу колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А.,
Пономарьової О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що 15 червня 2011 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого вона отримала позику у розмірі 72 000,00 грн.
Вважала умови договору позики несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на її шкоду, як споживача, та передбачають сплату нею непропорційно великої суми компенсації у разі виникнення у неї зобов`язань за договором, визначених у пунктах 1.2, 1.3., 1.8., зокрема щодо сплати 6 процентів на місяць, які за рік трансформуються у більш ніж 50 процентів річних, а при несплаті процентів у встановлений строк, процентна ставка збільшується до 8 процентів на місяць від суми боргу; при несвоєчасному повернені позики або сплаті процентів позичальник зобов`язується сплатити пеню в розмірі 0,5 процентів від суми боргу за кожний день прострочення і повернути борг з урахуванням інфляції та 30 процентів річних.
Посилаючись на наведене, просила визнати недійсним договір позики
від 15 червня 2011 року в частині сплати процентів за користування грошовими коштами та в частині фінансових санкцій і умов, визначених в пунктах 1.2., 1.4., 1.8. цього договору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області
від 27 липня 2018 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 узгодили всі істотні умови надання позики та плату за користування нею відповідно до вимог цивільного законодавства. Крім того, оцінка дійсності окремих умов договору позики була надана у рішенні Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 26 грудня 2012 року у справі № 2/0519/3998/2012, залишеному без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 березня 2013 року, яким з позивача на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики у розмірі 96 000,00 грн. Суд першої інстанції відхилив доводи позивача про не відповідність положень договору вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", зазначивши, що на момент укладення договору позики
від 15 червня 2011 року відповідач не мав статусу суб`єкта господарювання, а тому дія Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків" не поширюється на спірні правовідносини.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 липня 2018 року без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав недоведеності недійсності договору позики, оскільки при укладанні оскаржуваного договору їй були відомі та нею погоджені усі істотні умови договору (мета, сума, строк позики, умови і порядок її надання та погашення, спосіб забезпечення виконання зобов`язань, процентні ставки, відповідальність за порушення зобов`язань). Обставин, які б змушували позивача прийняти умови договору в оскаржуваній частині (розміру процентів та відповідальності за порушення виконання його умов) не встановлено, а тому суд дійшов висновку, що волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору позики було вільним, свідомим та повністю відповідало її внутрішній волі. Правомірність та дійсність оскаржуваного договорупідтверджена рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 26 грудня 2012 року у справі № 2/0519/3998/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 березня 2013 року, яким з позивача на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики. Ухвалюючи зазначене рішення, суд надав оцінку чинності окремих умов договору, зокрема тим, що регулюють сплату процентів за користування грошовими коштами, а також щодо відповідальності позичальника за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Апеляційний суд також вважав правильним висновок суду першої інстанції про те, що дія Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржуваний договір укладено між сторонами як фізичними особами. Суд відхилив посилання представника позивача на невідповідність пункту 1.8. договору позики положенням статті 625 ЦК України, вказавши, що визначений у цьому пункті договору інший розмір процентів, ніж передбачено статтею 625 ЦК України був узгоджений сторонами при укладенні договору. Пунктами 1.2, 1.4. договору позики визначено проценти за користування позикою у разі належного виконання позичальником своїх зобов`язань та у разі прострочення сплати процентів відповідно, а в пунктом 1.8. договору передбачено відповідальність у вигляді пені, збитків, а також процентів за порушення грошового зобов`язання, інфляційних втрат, а тому відсутні підстави вважати, що зазначені положення передбачають подвійну відповідальність за одне й те саме порушення. Суд вважав необґрунтованими доводи позивача про розгляд справи неповноважним складом суду, які обґрунтовувалися тим, що суддя призначив розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без призначення підготовчого судового засідання, не урахувавши категорію і складність справи та думку сторін з цього приводу, оскільки відповідно до імперативних положень частини першої статті 274 ЦПК України зазначена справи віднесена до малозначних у розумінні пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, а отже підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження та згідно з абзацом 2 частини третьої статті 279 ЦПК України не передбачає проведення підготовчого засідання, крім того, позивач не заявляв клопотань про переведення справи в формат загального позовного провадження з мотивів її складності.
Узагальнені вимоги та доводи касаційної скарги
У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2018 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що апеляційний суд не надав належну правову оцінку доводам заявника про розгляд справи неповноважним судом, оскільки суд першої інстанції справу розглянув в порядку спрощеного позовного провадження за відсутності учасників справи, без підготовчого судового засідання, хоча вона підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження, чим порушив її право на доступ до правосуддя. Крім того, справа розглянута судом першої інстанції з порушенням правил територіальної юрисдикції. Зазначені обставини свідчать про ухвалення рішення з порушенням норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для його скасування. Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_2 зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності, одним із видів діяльності якого є надання кредитів, а тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів", також він зобов`язаний був зареєструватися як фінансова установа відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків". Ураховуючи, що зазначених дій відповідач не вчинив, він не мав права на надання фінансових послуг та укладення спірного договору. Апеляційна скарга розглянута складом суду, який підлягав відводу, оскільки оскаржуючи в апеляційному порядку ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 11 квітня 2018 року у справі 263/3799/18, якою її позовну заяву було передано за підсудністю до Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області, Апеляційний суд Донецької області у складі колегії суддів: Гаврилової Г. Л., Зайцевої С. А., Пономарьова О. М. уже виклали свою правову позицію про те, що спірні правовідносини не підпадають під дію Закону України "Про захист прав споживачів", а тому підлягали відводу, однак вона була позбавлена можливості його заявити, оскільки не була належним чином повідомлена про розгляд справи. Посилання судів попередніх інстанцій на преюдиційність рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 26 грудня 2012 року у справі № 2/0519/3998/2012 є неспроможними, оскільки предметом спору у зазначеній справі було стягнення заборгованості за договором позики, а не визнання оспорюваного договору недійсним.
Узагальнені вимоги та доводи відзиву на касаційну скаргу
У грудні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому він зазначав, що суди першої та апеляційної інстанції повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обгрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі та відзиві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 червня 2011 року між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала позику у розмірі 72 000,00 грн зі сплатою процентів, передбачених договором, з кінцевим строком повернення до
15 вересня 2011 року.
Пунктом 1.2. договору позики передбачено, що згідно з статтею 1048 ЦК України позичальник сплачує позикодавцю відсотки в розмірі 6 (шість) процентів від суми позики за кожний місяць користування позикою по день повернення позики. Проценти сплачуються щомісячно не пізніше 15 числа кожного місяця. У разі не сплати процентів в визначений строк вони підлягають сплаті щомісячно у розмірі 8 (вісім) процентів від суми боргу, при цьому сума процентів щомісячно додається до суми боргу, і проценти нараховуються на загальну капіталізовану (борг плюс проценти) суму заборгованості.
Згідно з пунктом 1.4. договору позики у разі несвоєчасного повернення позики чи сплати процентів позичальник зобов`язується сплатити позикодавцю пеню відповідно до статей 549-542 ЦК України в розмірі 0,5 процентів від суми боргу за кожний день прострочення, відшкодувати збитки відповідно до статті 623 ЦК України, повернути борг з урахуванням інфляції та тридцяти процентів річних згідно статті 625 ЦК України, а також відшкодувати позикодавцю всі необхідні видатки по стягненню заборгованості (під час відчуження, нотаріальні, реєстраційні, юридичні, судові, експертні і т.д.). Відповідно до статті 624 ЦК України неустойка (пеня) стягується в повному об`ємі незалежно від наявності і розміру збитків позикодавця.
Пунктом 1.8. договору позики визначено, що відповідно до статті 584 ЦК України боргові зобов`язання погашаються в наступній черговості: на сплачені суми боргу спочатку нараховується пеня, потім видатки, збитки, тридцять процентів річних і інфляційну складову відповідно до статті 625 ЦК України, проценти по договору, і в останню чергу за рахунок залишку суми платежу погашається сума позики.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області
від 26 грудня 2012 року у справі № 2/0519/3998/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 березня 2013 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики від 15 червня 2011 року у розмірі 96 000,00 грн, з яких заборгованість за сумою позики - 72 000,00 грн та пеня - 24 000,00 грн.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.