ПОСТАНОВА
Іменем України
05 грудня 2019 року
Київ
справа №826/23844/15
адміністративне провадження №К/9901/3770/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Бучик А.Ю.,
суддів: Рибачука А.І., Стеценка С.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Амельохіна В.В., Качура І.А., Келеберди В.І. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Ганечко О.М., Федотова І.В., Коротких А.Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, за участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №6483865 від 07.10.2013.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що державним реєстратором при здійсненні 07.10.2013 державної реєстрації права власності за державою на спірне нерухоме майно було порушено вимоги ст. 9, 15, 18, 24 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме проведено таку реєстрацію за наявності арешту, зареєстровано право власності на новостворене майно та підставі рішення суду щодо декількох квартир, індивідуальні ознаки яких не визначені, за відсутності технічної документації та документації щодо введення будинку до експлуатації забудовником, як того вимагає Порядок державної реєстрації прав не нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою КМУ від 22.06.2011 № 703 і не видано відповідне свідоцтво на кожен об`єкт нерухомості, в даному випадку на окрему квартиру, яким підтверджується виникнення права власності.
У поданих відзивах Міністерство внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України та Міністерство юстиції України просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Відзиви обґрунтовані тим, що під час прийняття оскаржуваного рішення державним реєстратором не вирішувалось питання відчуження нерухомого майна, а було проведено державну реєстрацію виникнення таких речових прав МВС і ГУВВ, тому державним реєстратором не було порушено вимог Закону та Порядку. Також вказано, що приймаючи оскаржуване рішення, державний реєстратор не порушив прав чи інтересів позивача на квартиру, зважаючи на відсутність у останнього таких прав (інтересів) на момент проведення державної реєстрації речових прав МВС і ГУВВ на квартиру.
У запереченні на відзив Міністерства юстиції України позивач вважає помилковими доводи міністерства про правомірність дій державного реєстратора.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
У ході розгляду справи судами встановлено, що 09 вересня 2004 року між ОСОБА_1 та Приватною фірмою "Віктор", яка в подальшому змінила назву на ПП "Приватна фірма "Віктор-13" укладено договір про інвестування житлового будівництва.
Зі змісту вказаного договору вбачається, що інвестор зобов`язався прийняти участь в інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Донецьке шосе, б. 9, сплативши фірмі вартість площі житла 61,8 кв.м. в розмірі 65 879, 00 грн., після чого протягом 3 днів прийняти квартиру у володіння (шляхом підписання акту приймання передачі), та після прийняття об`єкта в експлуатацію оформити на зазначену квартири право власності, а фірма, в свою чергу, зобов`язується організувати будівництво житлового будинку, ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність квартиру № 23, розташовану на 9 поверсі (п. 1.1, 1.2, 2.2.1-2.2.3).
20 вересня 2004 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_3 була передана позивачу.
25 травня 2012 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_3 була ще раз передана ОСОБА_1 .
Крім того, позивачем отримано технічний паспорт.
ОСОБА_1 за наслідком введення об`єкта будівництва в експлуатацію звернулася до органів державної реєстрації з метою проведення державної реєстрації прав на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4 .
Рішенням №20650509 від 10 квітня 2015 року позивачу відмовлено у державній реєстрації прав та їх обтяжень на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4 , оскільки в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за іншою особою.
Сторонами не заперечувалося, що 07 жовтня 2013 року державним реєстратором Державної реєстраційної служби України Дурицькою М.Є. прийнято рішення №6483865 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за яким вирішено провести державну реєстрацію права власності, форма власності: державна, на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4, за суб`єктом: Держава Україна в особі Міністерства внутрішніх справ України в оперативному управлінні Головного управління внутрішніх військ МВС України з відкриттям у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна (далі - оскаржуване та/або спірне рішення).
Вважаючи протиправним вказане рішення, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з наступного.
Так, судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року позов Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України задоволено повністю. Вирішено визнати за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України право власності на квартири №№ 14, 16, 20, 23, 25, 26, 27 у будинку АДРЕСА_6 .
Таким чином суди вказали, що право власності на об`єкт нерухомості, зокрема, на квартиру АДРЕСА_3 визнано за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України, тому у державного реєстратора були наявні підстави для реєстрації права власності на об`єкт нерухомості, а саме: квартиру АДРЕСА_3 за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.
Таким чином, суди дійшли висновку, що спірне рішення не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки остання не має жодних прав на квартиру АДРЕСА_3, оскільки право власності на неї належить третій особі, що підтверджено рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року.
Також судами вказано про безпідставність покликання позивача на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 липня 2004 року, оскільки вказаною ухвалою заборонено саме Дочірньому підприємству "Газопостачальна компанія" та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким є квартири №№ 14, 16, 20, 23, 25, 26, 27 в АДРЕСА_6, заборонено вчиняти дії щодо відчуження, а не щодо реєстрації права власності.
Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до статті 2 КАС у редакції, чинній на час подання позову, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.