Постанова
Іменем України
27 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 323/3220/16-ц
провадження № 61-25069св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Кривцової Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач - Запорізька обласна кредитна спілка "Довіра",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області в складі судді Мінаєва М. М. від 25 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області в складі колегії суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А., від 26 жовтня 2017 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року Запорізька обласна кредитна спілка "Довіра" (далі - ЗОКС "Довіра") звернулася з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява ЗОКС "Довіра" мотивована тим, що 24 травня 2006 року між кредитною спілкою та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 8020, додаткову угоду № 1, відповідно до яких ОСОБА_1 отримала кредит на загальну суму 260 000,00 грн строком на 36 місяців. 27 квітня 2006 року між кредитною спілкою та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_2 поручився перед кредитною спілкою за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором. Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 02 червня 2009 року в справі № 2-350/2009 з відповідачів стягнуто в солідарному порядку 257 100,00 грн основного боргу за кредитним договором, 138 120,67 грн процентів за користування кредитом, 138 120,67 грн підвищених процентів за користування кредитом. Рішення набрало законної сили 13 червня 2009 року. Вказувала, що в подальшому ОСОБА_1 частково виконувала свої зобов`язання за кредитним договором, сплативши за період з 12 жовтня 2009 року по 12 лютого 2015 року суму в розмірі 158 591,34 грн, зокрема 155 591,34 грн процентів за користування кредитом та 3 000,00 грн основної суми кредиту. Вказувала, що останній платіж ОСОБА_1 внесла 12 лютого 2015 року, тобто визнала наявність заборгованості, що є перериванням позовної давності. Тому просила стягнути з відповідачів солідарно суми, розраховані з основної суми кредиту в порядку статті 625 ЦК України, за останні три роки перед зверненням до суду.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просила стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 27 квітня 2006 року у розмірі 252 243,21 грн, а саме: суму збільшення основної суми кредиту внаслідок інфляції за період з 01 вересня 2013 року по 01 вересня 2016 року в розмірі 229 076,10 грн та три проценти річних від суми основного боргу за період з 01 вересня 2013 року по 01 вересня 2016 року у розмірі 23 167,11 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 25 квітня 2017 року позов ЗОКС "Довіра" задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗОКС "Довіра" заборгованість за кредитним договором № 8020 від 27 квітня 2006 року станом на 01 вересня 2016 року в розмірі 252 243,21 грн, в тому числі суму збільшення основної суми кредиту внаслідок інфляції за період з 01 вересня 2013 року по 01 вересня 2016 року в розмірі 229 076,10 грн та три проценти річних від суми основного боргу за період з 01 вересня 2013 року по 01 вересня 2016 року в розмірі 23 167,11 грн.
У задоволенні позову до поручителя ОСОБА_2 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗОКС "Довіра" судовий збір у розмірі 1 378,00 грн.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 02 червня 2009 року підтверджується наявність між сторонами кредитних правовідносин та встановлено факт невиконання грошового зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_1 з вересня 2013 року по лютий 2015 року частково виконувала зобов`язання за кредитним договором, після набрання судового рішення законної сили, погашала проценти. Суд дійшов висновку, що останнім платежем від 12 лютого 2015 року на суму 500,00 грн із призначенням "погашення кредиту" ОСОБА_1 визнала наявність у неї боргу, а тому відповідно до частини першої статті 264 ЦК України позовна давність за вимогами за кредитним договором перервалась та почала спливати заново, пославшись у своєму рішенні на висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення боргу з поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано належним чином оформлений договір поруки, укладений з ОСОБА_2 . Наданий позивачем договір поруки не містить підписів та найменувань поручителів. Сам текст за змістом та нумерацією не співпадає з пунктами договору поруки, які процитовані в рішенні Оріхівського районного суду Запорізької області від 02 червня 2009 року. Суд дійшов висновку, що об`єктивно та достовірно встановити справжній зміст зобов`язання ОСОБА_2 як поручителя, а також межі його поручительства, не виявляється можливим, а покладення на нього солідарного обов`язку за кредитним договором буде ґрунтуватись на припущеннях, що прямо заборонено законом.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд пославшись на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 19 березня 2014 року у справі № 6-14 цс14 вказав, що у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
Оскільки, внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання процентів, пені, сум, передбачених статтями 625 ЦК України, за увесь час прострочення, таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення процентів, комісії і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Вказав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що останній платіж ОСОБА_1 внесла 12 лютого 2015 року, а тому відповідно до частини першої статті 264 ЦК України позовна давність за вимогами за кредитним договором перервалась.
Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення боргу з поручителя ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції виходив з того, що об`єктивно та достовірно встановити справжній зміст зобов`язання ОСОБА_2, як поручителя не виявляється можливим.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити рішення про відмову в задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам та неправильно застували норми матеріального права. Вказує, що у зв`язку із зверненням до суду кредитної спілки у 2009 році строк позовної давності перерваний і почав свій відлік заново з 02 червня 2009 року, відповідно до вимог статті 257 ЦК України закінчувався 02 червня 2012 року. Посилаючись на положення статті 264 ЦК України, вказує, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій. При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вичинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини ( чи періодичних платежів), то такі дії не можуть бути підставою для переривання позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вказує, що рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 02 червня 2009 року встановлено, що вона має декілька однорідних обов`язків перед ЗОКС "Добро", а саме: основний борг, проценти за користування кредитом, підвищені проценти за користування кредитом. Стверджує, що у період часу з 12 жовтня 2009 року по 12 грудня 2014 року нею сплачено проценти за кредитним договором, нараховані згідно судового рішення. У період часу з 26 грудня 2014 року по 12 лютого 2015 року сплачено основний борг у розмірі 3 000,00 грн. Посилаючись на пункт 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" вказувала, що вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено до закінчення строку позовної давності. Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу позовної давності. Таким чином, визнання нею боргу в період після 02 червня 2012 року та сплата коштів у рахунок погашення основного боргу після зазначеної дати не можуть переривати строк позовної давності, оскільки він закінчився.
Відповідач ОСОБА_2 судове рішення не оскаржив, тому Верховний Суд у силу частини першої статті 400 ЦПК України переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 25 квітня 2017 року.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 11 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
24 травня 2006 року між ЗОКС "Довіра" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 8020 та додаткову угоду до нього, за умовами якої позичальник отримала кредит у сумі 260 000 грн на строк 36 місяців. За умовами договору проценти мали сплачуватися щомісячно.
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 02 вересня 2009 року в справі № 2-350/2009 задоволено позов ЗОКС "Довіра", стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно заборгованість за кредитним договором від 27 квітня 2006 року № 8020 у розмірі 533 341,34 грн, з яких: 257 100,00 грн - основна сума кредиту, 138 120,67 грн - проценти за користування кредитом, 138 120,67 грн - підвищені проценти за користування кредитом.
Рішення набрало законної сили 13 червня 2009 року.
У період з вересня 2013 року по лютий 2015 року ОСОБА_1 сплачено проценти по кредиту № 8020, у сумі 155 591,34 грн.
26 грудня 2014 року та 12 лютого 2015 року ОСОБА_1 сплачено 2 500 грн та 500 грн по кредитному договору № 8020, призначення платежу в прибуткових ордерах визначено як "погашення кредиту".
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.