Постанова
Іменем України
28 листопада 2019 року
місто Київ
справа № 754/2581/14-ц
провадження № 61-13843св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_6,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Боднар Наталія Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Усика Г. І., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У лютому 2014 року ОСОБА_6 (на момент звернення до суду із позовом - ОСОБА_6 ) звернулася до суду із позовом, з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності; визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н. В.; визнати за нею право власності на Ѕ частину спірної квартири; визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ; застосувати наслідки недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 410 000, 00 грн; витребувати у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .
Позивач на обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем у період з 27 листопада 1999 року до 25 вересня 2008 року. Після розірвання шлюбу вони продовжували проживати однією сім`єю. Під час шлюбу ними придбано квартиру АДРЕСА_1 шляхом інвестування грошових коштів у будівництво. Грошові кошти внесені повністю. Будівництво будинку завершено і його введено в експлуатацію у період шлюбу, але лише у 2012 році відповідач отримав свідоцтво про право власності на зазначену квартиру. 21 жовтня 2013 року відповідач продав спірну квартиру за 410 000, 00 грн. Позивач свою згоду на продаж квартири не надавала, про укладення договору купівлі-продажу квартири дізналася лише під час розгляду справи судом, а тому вважає його недійсним.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні у зв`язку з необґрунтованістю.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 квітня 2016 року позов ОСОБА_6 залишено без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з недоведеності її позовних вимог про те, що квартира АДРЕСА_1 належала подружжю на праві спільної сумісної власності.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Визнано за ОСОБА_6 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н. В., зареєстрований у реєстрі за № 3105. Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що посилання ОСОБА_2 на те, що всі кошти, що внесені в інвестування будівництва квартири АДРЕСА_2, належали йому, не підтверджуються належними та допустимими доказами, зокрема доказами, які б підтверджували наявність у нього таких сум особистих коштів і джерел їх отримання. Саме по собі зазначення у приходних касових ордерах та квитанціях його прізвища як платника не є переконливим підтвердженням належності йому особисто сплачених коштів, оскільки він був стороною інвестиційної та кредитної угоди, і саме від його імені повинні були здійснюватися платежі на їх виконання. Оскільки квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_6, і вибула із володіння позивача не з її волі, позов підлягає частковому задоволенню.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційних скарг
ОСОБА_5 та ОСОБА_4, не погодившись із судовим рішенням, у жовтні 2016 року подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційні скарги, у яких просили рішення суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційні скарги обґрунтовуються ідентичними доводами про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявники зазначають, що суд дійшов необґрунтованого висновку про те, що спірна квартира належала подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки відповідно до представлених відповідачем доказів квартиру придбано за його особисті кошти, отже суд дійшов помилкового висновку про спільність спірного майна. Окрім цього, заявники зазначили, що відповідно до усталеної практики відсутність згоди другого з подружжя не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. Також зазначили, що суд безпідставно не звернув увагу, що позивач пропустила позовну давність для звернення до суду із позовом, що мало наслідком відмову у позові.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просила касаційні скарги залишити без задоволення з огляду на їхню необґрунтованість.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 жовтня 2016 року та від 31 жовтня 2016 року відкрито касаційні провадження за касаційними скаргами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 з 27 листопада 1999 року до 25 вересня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Шлюб між ними розірвано за рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 вересня 2008 року, яким встановлено, що сторони з квітня 2008 року не підтримують подружні відносини, не ведуть спільне господарство і проживають окремо.
20 грудня 2003 року ОСОБА_2 відчужив за 10 000, 00 грн належну йому на праві власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_3, однак, як він зазначав у письмових поясненнях, кошти від продажу зазначеної квартири передані його матері, оскільки ця квартира придбавалася за її кошти.
29 грудня 2003 року між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним банком "Аркада" (далі - АКБ "Аркада", банк) укладено кредитну угоду № 41546-Н, відповідно до якої банк надав позичальнику кошти у розмірі 80 281, 49 грн для інвестування у житлове будівництво згідно з договором про участь у Фонді фінансування будівництва від 14 листопада 2003 року № 41546 на строк до 01 січня 2032 року (інвестування у житлове будівництво трикімнатної квартири АДРЕСА_4 ).
14 червня 2004 року відповідно до акта прийому-передачі квартири інвестор ОСОБА_2 отримав квартиру АДРЕСА_2, загальною вартістю 205 517, 90 грн.
29 червня 2004 року Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 90, 80 кв. м.
05 квітня 2005 року між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Деснабуд" укладено інвестиційний контракт № 12
(про інвестування у житлове будівництво), відповідно до якого об`єктом інвестування є двокімнатна квартира за адресою об`єкта будівництва: АДРЕСА_5 (відповідно до проектної документації).
Грошові кошти у розмірі 245 595, 64 грн на виконання умов цього контракту внесені ОСОБА_2 у повному обсязі 05 квітня 2005 року, тобто під час перебування подружжя у шлюбі.
20 грудня 2012 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
21 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3, ОСОБА_4 (покупці в рівних частках) укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири за ціною 410 000, 00 грн.
15 серпня 2015 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 (продавці) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, за ціною 1 401 454, 00 грн.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з положеннями статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.