ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
12 червня 2019 року
м. Київ
у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року у складі колегії суддів Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ), шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 22 червня 2007 року № DNG0G100002220) з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
За наслідками розгляду 12 червня 2019року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками апеляційного суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, вважаючи, що суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. При цьому керувалася тим, що сторони у договорі іпотеки визначили спосіб задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанції не обґрунтував. Таким чином, позивач просив захистити його право, яке ніхто не оспорює.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом установлення в рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач установити в рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважала, що підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, щодо способу захисту прав іпотекодержателя відсутні, так як Велика Палата Верховного Суду вже відступила від цього висновку в постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
Крім цього, на думку Великої Палати Верховного Суду, апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентоване статтею 37 Закону № 898-IV, з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також помилково вважав, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, застосована апеляційним судом стаття 37 Закону № 898-IV взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а стаття 38 цього Закону, яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, але, незважаючи на положення закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав незазначення початкової ціни предмета іпотеки, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону № 898-IV, який вважав, що зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вона вже відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону № 898-IV) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі - покупцеві (стаття 38 цього Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому виразі не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Таким чином, оскільки незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду шляхом продажу іпотекодержателем будь-якій особі - покупцеві, то Велика Палата Верховного Суду вважала за неможливе залишити в силі рішення суду першої інстанції, про що просила у касаційній скарзі відповідачка.
Стосовно позовної вимоги про виселення Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють це питання. Зазначила, що у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 Житлового кодексу Української РСР процедури. ЇЇ недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Суди встановили, що 22 червня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNG0G100002220, згідно з умовами якого позивач надав відповідачці кредит у розмірі 30 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом на строк до 22 червня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 22 червня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № DNG0G100002220, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою - 23,30 кв. м, літ. «Б» - погріб (шл/бет.), літ. «В», «Д» - літня кухня (шл/бл.), літ. «Г» - сарай (дерево), літ. «О», «И» - вбиральні (цегла), літ. «Ж» - сарай (цегла, шл/бл.), літ. «Е» - погріб, (шл/бет.), літ. «З», «H», «Л» - сараї (цегла, шл/бл. ) , літ. «К» 1-5, І, II, ІІІ - споруди, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ).
Відповідачка належним чином не виконала взятих за договором зобов`язань щодо повернення кредиту та сплати процентів, внаслідок чого станом на 02 грудня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 23 826,43 доларів США, що еквівалентно 190 373,18 грн, з яких: 22 052,29 долари США - заборгованість за тілом кредиту, 602,62 долари США - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, 7,13 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором; 31,29 долар США - штраф (фіксована частина) та 1 133,10 долари США - штраф (процентна складова).
У рахунок погашення вказаної суми заборгованості ПАТ КБ «ПриватБанк» просило звернути стягнення на предмет іпотеки - зазначене нерухоме майно шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем.
У статті 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Тобто на найвищому законодавчому рівні закріплено право на судовий захист у разі порушення прав чи законних інтресів не лише фізичних, але й юридичних осіб.
У статті 124 Конституції України у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Тобто будь-який спір має розглядатися судом у разі звернення особи з відповідною заявою і лише, якщо спеціальним законом встановлено обов`язкове досудове врегулювання спору, таке звернення до суду має відбуватися після вичерпання можливості досудового врегулювання.
Ні Конституцією України, ні жодним іншим законом не передбачено право суду на обмеження особі доступу до правосуддя.
Це підтверджується наступним.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПКу редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (стаття 4 ЦПК України).
У статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначені загальні засади цивільного законодавства, яким мають відповідати як цивільні права, так і цивільні інтереси.
У статті 15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту права - це передбачені законом матеріально-правові дії, які безпосередньо спрямовані на захист права, тобто на усунення перешкод на шляху здійснення суб`єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного, оспореного чи невизначеного права і є результатом діяльності по захисту прав.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який і передбачає поновлення порушеного права чи захист інтересу. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, що передбачено, зокрема, у статтях 31, 32 ЦПК України. Разом з тим встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Отже, обсяг правомочностей суду є обмеженим законом.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного