Постанова
Іменем України
11 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 760/10014/15-ц
провадження № 61-24139св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство "Міський Комерційний Банк",
третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 30 січня 2017 року у складі судді Бобровник О. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 травня 2017 рокуу складі колегії суддів: Усика Г. І., Невідомої Т. О., Ратнікової В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Міський Комерційний Банк" (далі - ПАТ "Міський Комерційний Банк") про стягнення заборгованості із заробітної плати, посилаючись на те, що рішенням одноосібного акціонера ПАТ "Міський Комерційний Банк" від 19 листопада 2014 року № 53 його обрано головою наглядової ради ПАТ "Міський Комерційний Банк" з 20 листопада 2014 року, а рішенням одноосібного акціонера ПАТ "Міський Комерційний Банк" від 19 листопада 2014 року № 54 вирішено укласти з ним як головою наглядової ради ПАТ "Міський Комерційний Банк" трудовий договір строком на три роки. 19 листопада 2014 року між ним та ПАТ "Міський Комерційний Банк" укладено трудовий договір б/н, за яким він зобов`язувався виконувати обов`язки голови наглядової ради, а роботодавець - забезпечити умови праці, необхідні для виконання зазначених обов`язків, обладнати робоче місце, сплачувати заробітну плату в розмірі 300 000 грн. Постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 732 ПАТ "Міський Комерційний Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року № 124 у ПАТ "Міський Комерційний Банк" запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації. Постановою Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року № 187 відкликано банківську ліцензію у ПАТ "Міський Комерційний Банк". Виконуючи умови трудового договору, починаючи з 20 листопада 2014 року він кожен робочий день виходив на роботу до відділення ПАТ "Міський Комерційний Банк", однак з 21 листопада 2014 року за усною вказівкою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб охорона відповідача не допускала його до робочого місця. Трудовий договір від 19 листопада 2014 року не розривався, рішення про його відсторонення від посади відповідач не приймав, тому правові підстави для недопущення його до робочого місця відсутні. Враховуючи викладене,ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ "Міський Комерційний Банк" на свою користь заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу з 19 листопада 2014 року по 19 березня 2015 року в розмірі 1 200 000 грн.
Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 22 вересня 2015 року, внесеною до журналу судового засідання, до участі у справі як третю особу залучено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 30 січня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не довів наявності між ним та відповідачем належним чином оформлених трудових відносини, тому відсутні правові підстави для стягнення з ПАТ "Міський Комерційний Банк" на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 травня 2017року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 30 січня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У червні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справкасаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 травня 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дали належної правової оцінки зібраним доказам і не звернули уваги на те, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в банку повноваження наглядової ради призупиняються лише тимчасово, працівники залишаються на займаних посадах і за ними зберігаються відповідні трудові права. Законодавством не передбачено можливості обмеження під час тимчасової адміністрації банку трудових прав посадових осіб, зокрема їх права на отримання заробітної плати. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди дійшли помилкових висновків про відсутність між сторонами трудових відносин та не врахували, що укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "Міський Комерційний Банк" трудовий договір від 19 листопада 2014 року не розривався і після його підписання банком внесено відповідний запис у трудову книжку позивача.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Солом`янського районного суду міста Києва.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
10 травня 2018 року справу № 760/10014/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.