Постанова
іменем України
06 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 748/3070/15-к
провадження № 51-682км18
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М.І.,
суддів Луганського Ю. М., Фоміна С.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Барашкіної І.О.,
прокурора Дронової І.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 лютого 2016 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 22 квітня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015270000000254, за обвинуваченням
ОСОБА_1 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 лютого 2016 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у зв`язку з недоведенням вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень.
Згідно з висунутим обвинуваченням ОСОБА_1 у невстановлені досудовим розслідуванням час та місці незаконно придбав психотропну речовину - амфетамін масою (основи) 0,05190 г, який 17 липня 2015 року, зберігаючи при собі, переніс до ділянки місцевості на узбіччі біля повороту з автомобільної дороги № Е 95 до с. Кошівка Чернігівського району Чернігівської області та цього ж дня о 22 годині 45 хвилин незаконно збув ОСОБА_2 за 150 грн.
Крім цього, продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_1 повторно у не встановлені досудовим розслідуванням час та місці незаконно придбав психотропну речовину - амфетамін масою (основи) 0,01433 г, який 12 серпня 2015 року, зберігаючи при собі, переніс до станції технічного обслуговування автомобілів на АДРЕСА_2 та цього ж дня о 18 годині 42 хвилини незаконно збув ОСОБА_2 за 300 грн.
Вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 20 липня 2017 року задоволено апеляційну скаргу прокурора, вирок районного суду скасовано та постановлено новий, яким ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 1 ст. 307 КК - на строк 4 роки, за ч. 2 ст. 307 КК - на строк 6 років з конфіскацією майна.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду постановою від 12 квітня 2018 року вказаний вирок щодо ОСОБА_1 скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 22 квітня 2019 року вирок районного суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала, а також короткий зміст поданих заперечень
У касаційній скарзі прокурор, вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вважає, що районний суд необґрунтовано визнав ряд доказів недопустимими, пославшись на невідкриття на стадії досудового розслідування стороною обвинувачення матеріалів, які були підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД).
Крім того, зазначає, що ні ОСОБА_1, ні його захисник на стадії досудового розслідування та судового розгляду в суді першої інстанції, знаючи з протоколів про результати проведення НСРД про існування таких ухвал слідчого судді та постанов прокурора, не клопотали про відкриття їм документів щодо підстав проведення НСРД.
Разом із тим прокурор не погоджується з висновком суду про те, що у постановах про проведення НСРД відсутнє обґрунтування вчинення ОСОБА_1 тяжкого злочину або готування до вчинення тяжкого злочину.
На думку прокурора, суди першої та апеляційної інстанцій порушили вимоги статей 86, 87, 370, 372, 374 КПК, згідно з якими суд зобов`язаний мотивувати постановлені рішення, а саме обґрунтувати свої висновки у кримінальному провадженні, аргументуючи свою позицію та переконливо довести, чому одні докази покладені в основу вироку, а інші - відкинуті або не враховані.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор у судовому засіданні частково підтримала вимоги касаційної скарги, зазначивши про необхідність скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Іншим учасникам судового провадженнябуло належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно зі ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Положення ст. 17 КПК регламентують, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Крім того, ст. 62 Конституції України закріплено принцип, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Статтею 86 КПК визначено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
А згідно зі ст. 85 КПК належними також є докази, які прямо чи непрямо підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Відповідно до ст. 92 КПК на сторону обвинувачення покладається обов`язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов`язок доказування належності та допустимості поданих доказів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі "Капо проти Бельгії" від 13 січня 2005 року зауважив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і вимагає воно, крім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.
Крім того, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази. При оцінці доказів суд має керуватися критерієм доведеності винуватості особи "поза будь-яким розумним сумнівом" і така "доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою" (див. рішення у справах "Тейксейра де Кастро проти Португалії" від 9 червня 1998 року, "Нечипорук і Йонкало проти України" від 21 квітня 2011 року та "Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії" від 6 грудня 1998 року).
Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
При здійсненні судового провадження щодо ОСОБА_1 судами першої та апеляційної інстанцій указаних вимог кримінального процесуального закону було дотримано.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції дослідив зібрані у ньому докази в їх сукупності, перевірив доводи сторони обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків, та обґрунтовано виправдав ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК визнавши недоведеним, що кримінальні правопорушення вчинив обвинувачений.
Мотивуючи рішення, суд зазначив, що досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні здійснено з істотним порушенням вимог КПК, унаслідок чого ряд доказів не можуть визнаватися допустимими.
Як убачається з матеріалів провадження і це встановив суд апеляційної інстанції, після завершення досудового розслідування прокурором або слідчим у порядку ст. 290 КПК стороні захисту не було відкрито постанови прокурора та ухвали слідчого судді про проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.
А згідно з ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.
Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України та Великою Палатою Верховного Суду були сформульовані висновки щодо застосування норм права, передбачених ст. 290 КПК.
Зокрема, у п. 13 постанови Верховного Суду України від 16 березня 2017 року в провадженні № 5-364кс16 зазначено, що "невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази".
Крім того, Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі 640/6847/15-к (провадження № 13-43кс19) уточнила висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у провадженні № 13-37кс18, акцентувавши увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до ст. 290 КПК.