ПОСТАНОВА
Іменем України
11 листопада 2019 року
Київ
справа №826/6020/17
адміністративне провадження №К/9901/68412/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Калашнікової О.В.,
суддів - Білак М.В., Соколова В.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/6020/17
за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2018 року (прийняте у складі судді Келеберди В.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Костюк Л.О., суддів: Кузьменка В.В., Кузьмишиної О.М.)
І. Суть спору
1. У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України), в якому просив:
1.1. поновити його на посаді начальника відділу в Державній фіскальній службі України;
1.2. стягнути з Державної фіскальної служби України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі;
1.3. допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі і стягнення заробітної плати.
2. В обґрунтування позову позивач зазначає, що протягом періоду попередження неодноразово були вивільненні посади начальників відділів в Державній фіскальній службі України, але Директором департаменту кадрової політики та роботи з персоналом ОСОБА_3, яка уповноважена наказом ДФС від 17 червня 2016 року №2378-о "Про делегування повноважень", позивачу не було запропоновано ні однієї посади, яка відповідала його кваліфікації. Пропозицією від 16 вересня 2017 року позивачу запропонували посади головних державних інспекторів у відділах, які ніякого відношення до його кваліфікації не мають. І в наступній пропозиції від 15 листопаду 2016 року ні однієї посади відповідно до його кваліфікації запропоновано не було.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи
3. 18 березня 2004 року відповідно до наказу №295-о позивача було призначено на посаду заступника директора Департаменту розвитку та модернізації Державної податкової служби.
3.1. Протягом 13 років позивач працював на керівних посадах.
3.2. Згідно наказу від 07 лютого 2017 року №195-о позивача звільнено з посади начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України, у зв`язку із зміною організаційної структури та скорочення штатної чисельності працівників на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
3.3. Підставою для видання оскаржуваного наказу була зміна організаційної структури та скорочення штатної чисельності Державної фіскальної служби України відповідно наказу ДФС від 02 листопада 2015 року №834 "Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби", наказу від 30 грудня 2015 року №1022 "Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України, штатного розпису на 2016 рік від 26 січня 2016 року.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року, позов задоволено.
4.1. Наказ Державної фіскальної служби України від 07 лютого 2017 року №195-о про звільнення ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано.
4.2. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України з 08 лютого 2017 року.
4.3. Стягнуто з Державної фіскальної служби України (04053, м. Київ, пл. Львівська, 6-8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1, НОМЕР_1 ) середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 08 лютого 2017 року до 17 травня 2018 року в сумі 92714,32 грн., відрахувавши відповідні податки та збори.
IV. Касаційне оскарження
5. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.
6. В обґрунтування касаційної скарги зазначає, що судами при звільненні позивача було дотримано порядок вивільнення працівників відповідно до вимог Кодексу законів про працю України та Закону України "Про державну службу".
7. Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на необгрунтованість та безпідставність останньої просить залишити скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
8. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
9. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
10. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
11. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
12. Відповідно до пункту 12 частини 4 статті 19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" керівник центрального органу виконавчої влади призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату центрального органу виконавчої влади (якщо інше не передбачено законом).
13. Відповідно підпункту 14 пункту 11 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №236, голова ДФС призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату ДФС (якщо інше не передбачено законом).
14. Згідно з статтею 11 Закону України "Про державну службу" державні службовці мають право користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України.
15. Положеннями статті 18 Закону України "Про державну службу" встановлено, що у державному органі залежно від чисельності персоналу утворюється структурний підрозділ або вводиться посада спеціаліста з питань персоналу (далі - служба управління персоналом) з прямим підпорядкуванням керівнику державної служби. Обов`язки служби управління персоналом можуть бути покладені на одного з державних службовців органу.
15.1. Служба управління персоналом забезпечує здійснення керівником державної служби своїх повноважень, відповідає за реалізацію державної політики з питань управління персоналом у державному органі, добір персоналу, планування та організацію заходів з питань підвищення рівня професійної компетентності державних службовців, документальне оформлення вступу на державну службу, її проходження та припинення, а також виконує інші функції, передбачені законодавством.
15.2. Служба управління персоналом у питаннях реалізації державної політики у сфері державної служби керується Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
15.3. Типове положення про службу управління персоналом затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
16. Відповідно п.п.2 п.1 розділу ІІ Типового положення про службу управління персоналом державного органу, затвердженого наказом Національного агентства України з питань державної служби від 03 березня 2016 року №47, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 березня 2016 року №438/28568, серед основних завдань служби управління персоналом є: реалізація державної політики з питань управління персоналом у державному органі; забезпечення здійснення керівником державної служби своїх повноважень з питань управління персоналом.
17. Підпунктами 27, 42 пункту 2 розділу ІІ того ж Положення служба управління персоналом відповідно до покладених на неї завдань: забезпечує підготовку матеріалів щодо призначення на посади та звільнення персоналу державного органу та проводить іншу роботу, пов`язану із застосуванням законодавства про працю та державну службу.
18. У пункті 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
19. Частиною 3 статті 87 Закону України "Про державну службу" встановлено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
19.1. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.