ПОСТАНОВА
Іменем України
31 жовтня 2019 року
Київ
справа №227/4223/16-а
адміністративне провадження №К/9901/44163/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Шарапи В.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 227/4223/16-а
за позовом ОСОБА_1
до Добропільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області
про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Добропільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області
на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2017 року (постановлену у складі колегії: головуючого судді Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сухарька М.Г.),
В С Т А Н О В И В :
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
03 листопада 2016 року Позивач ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернулась до суду з позовом до Добропільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі також - відповідач) про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити дії.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо невиплати позивачу пенсії за період з 01 квітня 2014 року по 13 січня 2016 року є законними.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 січня 2017 року скасовано, прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Добропільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії задоволено. Визнано дії Добропільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області протиправними щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за період з 01 квітня 2014 року по 13 січня 2016 року. Зобов`язано Добропільське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01 квітня 2014 року по 13 січня 2016 року.
Постановляючи зазначене рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що дії відповідача щодо невиплати позивачу пенсії за період з 01 квітня 2014 року по 13 січня 2016 року є законними. Також, суд зазначив, що виниклі у зв`язку з цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, - статей 99, 100 КАС України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Касаційна скарга надійшла до суду 24 квітня 2017 року.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 227/4223/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.
У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.
Суддя-доповідач ухвалою від 30 жовтня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу № 227/4223/16-а та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 31 жовтня 2019 року.
При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, встановлено, що позивач з 30 липня 1980 року перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії за віком на пільгових умовах.
З 01 січня 2004 року пенсію перераховано згідно з Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".
З 01 червня 2014 року виплату пенсії було призупинено, оскільки позивач виїхав на постійне місце мешкання за кордон, до РФ в м. Нижній Новгород.
Відповідно до заяви позивача від 12 січня 2016 року виплату пенсії було поновлено, оскільки ОСОБА_1 повернулась жити до України.
09 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про виплату пенсії за період проживання за кордоном з 01 квітня 2014 року по 13 січня 2016 року.
Листом Добропільського об`єднаного Управління Пенсійного Фонду України Донецької області № 51/1-02-01-08 від 21 червня 2016 року було відмовлено у виплаті пенсії за період проживання за кордоном, оскільки не була надана довідка про проживання за попереднім місцем мешкання, а саме з території, пенсіонерів якої обслуговує УПФ РФ в Автономному районі Нижній Новгород.
Відповідно до довідки Пенсійного фонду РФ № 525/61/15 від 10 липня 2015 року, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживала за адресою: АДРЕСА_1 одержувачем будь-якого виду пенсії в ГУ УПФ РФ в Автозаводському районі не значиться. Зазначена довідка позивачкою була надана відповідачу, що підтверджується листом відповідача № 51/1-02-01-08 від 21 червня 2016 року.
Позивач у своїх вимогах посилається на статті 49, 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року.
ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову про задоволення позову. Зокрема, позивач посилається на те, що статтею 44 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Крім того, зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 45 цього Закону визначено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Враховуючи зазначені норми, відповідач вважає, що позивачем не дотримано встановленого порядку звернення за поновленням пенсії, оскільки він не звертався до відповідача із заявою встановленого зразка про поновлення виплати пенсії за віком відповідно до статті 44 зазначеного вище Закону та необхідним пакетом документів, що визначає право на даний вид пенсії, а відтак територіальний орган ПФУ не приймав рішення про відмову в поновленні позивачу пенсії.
Крім того, відповідач як на правомірність свої дій посилається на положення пункту 2 частини першої статті 49 та статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", як на правомірність свої дій щодо невиплати пенсії позивачу за спірний період, у зв`язку із виїздом останньої на постійне місце проживання за кордон.
23 травня 2017 року до суду надійшли заперечення позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких він зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2017 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
При цьому, Основний Закон містить імперативну норму, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками місця проживання або іншими ознаками (стаття 24).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Так, відповідно до пункту 4 статті 2 Хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права на справедливі умови праці Сторони зобов`язуються усунути ризики, що властиві роботам з небезпечними або шкідливими для здоров`я умовами праці, а у випадках, коли усунути або достатньою мірою зменшити такі ризики ще неможливо, встановити для працівників, зайнятих на таких роботах, скорочену тривалість робочого часу або додаткові оплачувані відпустки.
Згідно статті 12 Хартії З метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов`язуються:
1. започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування.
2. підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рiвнi, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення;
3. докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень;
4. вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення:
a) рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін;
b) надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.
Відповідно до статті 23 Хартії з метою забезпечення ефективного здiйснення права осiб похилого вiку на соцiальний захист Сторони зобов`язуються, самостійно або у спiвробiтництвi з громадськими чи приватними органiзацiями, вживати вiдповiдних заходiв або заохочувати вiдповiднi заходи, зокрема, для: надання особам похилого вiку можливостi якомога довше залишатися повноцiнними членами суспiльства, шляхом забезпечення достатнiх ресурсiв, якi дозволяли б їм жити на задовiльному рiвнi i брати активну участь у суспiльному, соцiальному i культурному життi.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Людина вступає в пенсійні правовідносини для реалізації свого права на отримання пенсійного забезпечення.
Законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, законів України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Пенсійні правовідносини, перш за все, регулюються Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Статтею 8 Закону № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із статтею 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.