ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Гриціва М. І., Уркевича В. Ю.
08 жовтня 2019 року
м. Київ
у справі № 9901/66/19 (провадження № 11-582заі19) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії у частині закриття провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року.
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до ВККС України, в якому позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення за результатами спеціального спільного засідання ВККС України та громадської ради міжнародних експертів (далі - ГРМЕ) від 18 січня 2019 року про визнання кандидата на посаду судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 таким, що припинив участь в оголошеному рішенням ВККС України від 02 серпня 2018 року № 186/зп-18 конкурсі на посаду судді Вищого антикорупційного суду;
- зобов`язати ВККС України допустити ОСОБА_1 до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання - дослідження досьє та проведення співбесіди в межах оголошеного рішенням ВККС України від 02 серпня 2018 року № 186/зп-18 конкурсу на посаду судді Вищого антикорупційного суду.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду керувався тим, що рішення ВККС України від 18 січня 2019 року № 53/вс-19 прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстави для скасування вказаного рішення, відповідно до статті 88 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) відсутні.
Надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності в окремих членів ВККС України повноважень на час прийняття оскаржуваного рішення, суд першої інстанції вказав на їх необґрунтованість, з огляду на приписи статті 58 Конституції України, частини другої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453- VI) зі змінами, внесеними Законом від 09 грудня 2011 року № 4094-VI та пункту 26 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, 12 червня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив змінити рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року шляхом внесення змін до мотивувальної частини рішення щодо вирішення питання повноважень членів ВККС України.
Обґрунтовуючи право на звернення до суду з апеляційною скаргою на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року скаржник вказав, що має право на апеляційне оскарження рішення як особа, яка не була учасником справи, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, в сенсі забезпечення неупередженого розгляду справ, у тому числі за позовами ОСОБА_2 щодо повноважень членів ВККС України та розгляду питання його переведення компетентними особами згідно із законом.
Зокрема, згідно з порядком денним, розміщеним на офіційному веб-сайті ВККС України, на 11 червня 2019 року призначено засідання ВККС України з вирішення питання про рекомендування суддів Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, Вищого господарського суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для переведення на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня без конкурсу.
Також скаржник зазначав, що оскаржуваним рішенням чиниться тиск на суддів Окружного адміністративного суду міста Києва та відбувається вплив на суд при розгляді справ щодо повноважень членів ВККС України, які перебувають на розгляді у цьому суді.
08 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою закрила провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року.
Вважаємо за необхідне викласти окрему думку стосовно ухвали Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги, ОСОБА_2 вважав, що він, як особа, яка не брала участі у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, оскільки зазначеним рішенням він позбавлений права на розгляд питання про його переведення як судді Вищого адміністративного суду України до іншого суду відповідним органом у правомочному складі та таким, що створений згідно із законом.
Закриваючи провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що скаржником не доведено, в чому полягає порушення його інтересів в результаті ухвалення оскаржуваного рішення. Наявність у скаржника загального інтересу у розгляді питання про переведення судді до іншого суду органом, що створений згідно з законом, не свідчить про те, що такий інтерес є порушеним суб'єктом владних повноважень (відповідачем у справі) в результаті ухвалення оскаржуваного рішення.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що дії/бездіяльність та/або рішення ВККС України, а також пов`язане з цим питання наявності/відсутності повноважень окремих членів ВККС України стосовно переведення ОСОБА_2 з посади судді Вищого адміністративного суду України до іншого суду того самого або нижчого рівня без конкурсу може бути предметом розгляду у справі за його позовом до адміністративного суду.
Стосовно таких висновків вважаємо за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини першої статті 293 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 24 Конституції України громадянам гарантована рівність конституційних прав і свобод тарівність перед законом.
На нашу думку, право скаржника на оскарження у цій справі рішення гарантується принципом верховенства права.
Так, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року у Доповіді «Верховенство права» вказала, що основними критеріями розуміння верховенства права є, зокрема: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом.
Таким чином, верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.
Основне призначення принципу верховенства права полягає в забезпеченні свобод та прав людини, причому, насамперед, у її відносинах з державною владою та державними органами. Ідея «rule of law» з самого початку свого становлення була спрямована проти свавілля та авторитаризму, які часто використовували формальний закон для досягнення антиправових цілей. Її метою було «зв`язати» державну владу правом, встановивши надійний «правовий заслін» її необґрунтованому втручанню у життя людей, створивши необхідні правові механізми для реалізації та захисту прав і свобод людини. Тому мета верховенства права - це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім вик