1. Правова система ipLex360
  2. Судові прецеденти
  3. Постанова суду




Постанова

іменем України

8 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 639/8329/14-к

провадження № 51-8259км18

Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого

Бущенка А.П.,

суддів

Білик Н.В., Ємця О.П.,

за участю: секретаря судового засідання

Червінської М.П.,

прокурора

Чабанюк Т.В.,

захисників

Юшко Т.Г., Куца Ю.В.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2018 року щодо

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя м . Харкова,

виправданого через недоведеність наявності в його діях складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 388 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Обставини справи



1. Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 388 КК, а саме у відчуженні майна, на яке накладено арешт, здійснене особою, якій це майно ввірено.

2. Сторона обвинувачення стверджувала, що ОСОБА_1 22 червня 2012 року продав ОСОБА_2 автомобіль "Skoda Fabia", заарештований і прийнятий ним на відповідальне зберігання на підставі акта опису і арешту майна від 30 травня 2012 року.

3. Жовтневий районний суд м. Харкова вироком від 27 вересня 2017 року виправдав ОСОБА_1 за пред`явленим йому обвинуваченням у зв`язку з недоведеністю наявності в його діях складу злочину. Такого висновку суд дійшов на підставі того, що сторона обвинувачення не надала суду постанову державного виконавця про накладення арешту на згаданий автомобіль, а наданий акт опису і арешту майна сам собою не може свідчити про те, що на автомобіль було накладено арешт.

4. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 17 травня 2018 року цей вирок залишив без змін. Суд підтвердив правильність висновків суду першої інстанції, зазначивши, що державний виконавець може накласти арешт на майно боржника лише шляхом винесення відповідної постанови.

Вимоги і доводи касаційної скарги



5. У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на пункти 1 і 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

6. Прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки усім доводам прокурора щодо неправильного тлумачення закону судом першої інстанції, чим істотно порушив вимоги пункту 2 частини 1 статті 419 КПК. Позиція прокурора полягає в тому, що державним виконавцем арешт на спірний автомобіль було накладено 30 травня 2012 року, коли було складено акт опису та арешту майна; відповідно до статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року в редакції, що діяла на той час, складання акта вважалося одним з альтернативних способів накладення арешту на майно, який не вимагав попереднього винесення постанови.

7. Крім того, на думку прокурора, суд на порушення кримінального процесуального законодавства визнав недопустимими документи, що містяться у виконавчому провадженні, до яких сторона обвинувачення отримала тимчасовий доступ на підставі ухвали слідчого судді.

8. У письмових запереченнях захисники Куц Ю.В. та Юшко Т.Г. просять касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу суду - без змін. Вважають, що апеляційний суд правильно застосував норми процесуального та матеріального права, а оскаржене судове рішення належним чином обґрунтував.

Позиції учасників касаційного розгляду



9. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.

10. У судовому засіданні прокурор Чабанюк Т.В. підтримала касаційні вимоги сторони обвинувачення.

11. Захисники Куц Ю.В. та Юшко Т.Г . заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора і просили залишити судові рішення без зміни.

Оцінка Суду



12. Заслухавши доповідь судді, пояснення захисників та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі доводи, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити на таких підставах.

Юридичне значення акта опису та арешту майна



13. В касаційній скарзі прокурор оспорює правильність висновку судів попередніх інстанцій про те, що акт опису і арешту майна не має юридичної сили без попереднього винесення постанови про арешт майна. Відповідно, прокурор вважає, що ґрунтуючись на цьому помилковому твердженні, суди дійшли неправильних висновків про те, що спірний автомобіль не можна вважати "майном, на яке накладено арешт", а відповідно його відчуження не складає злочину, передбаченого статтею 388 КК.

14. Суд зазначає, що в обґрунтування свого висновку щодо правового значення акта опису та арешту майна суд першої інстанції навів такі міркування: "держаний виконавець може накласти арешт на майно боржника лише шляхом винесення відповідної постанови… Акт опису та арешту майна є формою фіксації завершальної стадії процесу накладення арешту на майно боржника та складається лише на підставі постанови про накладення арешту і само по собі, без постанови про арешт, не може бути підставою для арешту майна" (вирок, с. 4; ухвала, с. 5). Апеляційний суд визнав ці міркування правильними.

15. Сторона обвинувачення вважає, що таке тлумачення не відображає точного змісту закону, чинного на момент події.

16. Суд погоджується з доводами сторони обвинувачення в цьому аспекті і змушений констатувати, що суди попередніх інстанцій, зазначивши, що вони посилалися на текст статті 55 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року станом на 1 липня 2012 року, в дійсності навели в своїх рішеннях компіляцію положень статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року та положень частин 2, 3, 4 та 5 статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" 2016 року.

17. Таким чином, суди, вирішуючи питання про правове значення акта опису та арешту майна, керувалися законодавством, якого не існувало 30 травня 2012 року, коли був складений спірний акт. Неправильне відтворення законодавства, чинного на момент подій, що стали предметом розгляду в цій справі, зумовило й неправильні висновки в судових рішеннях.

18. Суд зазначає, що частина 2 статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року, яка діяла на момент складання акта від 30 травня 2012 року, передбачала:

"Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту".

19. Таким чином, законодавець передбачив 4 рівнозначні способи накладення арешту на майно боржника, серед яких і проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту, про яке, відповідно до частини 5 статті 57 того ж закону, державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника.

20. Суд не знаходить в наведеному вище тексті частини 2 статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року або будь-якому іншому положенні цього закону підстав вважати, що проведення акта опису і арешту майна, на думку законодавця, є виконавчою дією, яка "не може бути підставою для арешту майна", як зазначили суди, і вимагає попереднього винесення постанови про накладення арешту.

21. Практика судів, яка стосувалася питань, пов`язаних з арештом майна, також підтверджує, що проведення опису і арешту майна відповідно до частини 2 статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року вважалося цілком самостійною виконавчою дією, яка має юридичним наслідком арешт майна[1].

22. Таким чином, Суд дійшов висновку, що на момент складання акта опису та арешту майна від 30 травня 2012 року законодавство пов`язувало з цією виконавчою дією настання правових наслідків у вигляді арешту описаного майна, а складання такого акта не вимагало попереднього винесення постанови про арешт майна. Таким чином, обставини цієї справи мали бути оцінені судами відповідно до законодавства, яке діяло на момент подій, що стали предметом обвинувачення.

23. Суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином правильності відтворення судом першої інстанції законодавства, відповідно до якого він аргументував свої висновки, та правильності висновків щодо правового значення акта опису та арешту майна, а лише дослівно повторив у своїй ухвалі текст рішення суду першої інстанції в частині, яка стосується тлумачення порядку здійснення виконавчого провадження.

Оцінка судами доведеності умисного характеру дій



24. Також апеляційний суд залишив поза увагою те, що суд першої інстанції не обґрунтував свого висновку про те, що докази обвинувачення жодним чином не підтверджують наявності в обвинуваченого умислу, спрямованого на відчуження майна, на яке накладено арешт. Навівши розлогі цитати з положень законодавства, постанов Пленуму Верховного Суду України та практики Європейського суду з прав людини, суд у вироку не навів будь-якого аналізу доказів, наданих сторонами.


................
Перейти до повного тексту