Постанова
Іменем України
10 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 369/10046/18
провадження № 61-9664сво19
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого (судді-доповідача) - Синельникова Є. В.,
суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д.,
Сімоненко В. М.,Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний банк України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів Яворського М. А.,
Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., від 12 квітня 2019 року.
Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтовано тим, що позивач перебував у трудових відносинах з НБУ та з березня 2016 року обіймав посаду директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування. Наказом від 13 жовтня 2016 року
№ 4169-к його було звільнено з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня
2017 рокуу справі № 761/40914/16-ц, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року, визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року "Про звільнення
ОСОБА_1 ". Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ
з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн без урахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 2 статті 41 КЗпП України, не ґрунтується на приписах чинного законодавства, оскільки позивач безпосередньо не обслуговував грошові, товарні або культурні цінності та не отримував їх під звіт. Вказуючи на наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі, суд на виконання вимог частини другої статті 235 КЗпП України здійснив розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача, та встановив право позивача на отримання різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу, що становить 1 133 383,80 грн. Разом із цим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України судом стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі, заявленому позивачем, - 986 666,66 грн.
Посилаючись на те, що при ухваленні наведених вище рішень судами було встановлено його право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 133 383,80 грн, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що не охоплений раніше заявленим ним позовом - 130 717,14 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 06 грудня 2018 року позов задоволено. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 130 717,14 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач був звільнений без законної підстави, що було встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили. Ураховуючи положення КЗпП України щодо прийняття органом, який вирішує трудовий спір, рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу при винесенні рішення про поновлення на роботі, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі, що не був охоплений ухваленим раніше рішенням суду першої інстанції. Відхиляючи довід НБУ щодо необхідності застосування до цих правовідносин позовної давності, місцевий суд виходив з того, що спір, який виник між сторонами в даному випадку, не є спором про поновлення на роботі, а стосується порушення законодавства про оплату праці, а тому право на звернення позивача до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу будь-яким строком не обмежене.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року апеляційну скаргу НБУ задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована пропуском позивачем строку позовної давності, встановленого нормами частини першої статті 233 КЗпП України для даного виду вимог та відсутністю поданих позивачем мотивованих клопотань про його поновлення. Заявлену позивачем вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційним судом ототожнено із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зазначено про похідний характер такої вимоги від основної - поновлення на роботі. Суд апеляційної інстанції вказав, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Крім цього, апеляційний суд також зауважив, що виплата середнього заробітку, який вираховується виходячи із середньомісячного заробітку працівника, не може вважатися оплатою праці, тому до заявленого позову застосовується строк позовної давності в один місяць, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на помилковість визначення апеляційним судом заявленої ним вимоги як похідної. Вказує, що застосування позовної давності в один місяць до вимоги про виплату середнього заробітку є необґрунтованим та порушує його право на справедливий суд, встановлене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
До Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від НБУ із посиланням на правильність висновку суду апеляційної інстанції щодо застосування строку позовної давності до вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано справу із суду першої інстанції.
30 липня 2019 року справу передано судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.
14 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року справу № 369/10046/18 прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 березня 2016 року ОСОБА_1 працював на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ.
Наказом № 4169-к від 13 жовтня 2016 року позивача було звільнено з займаної посади.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня
2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва
від 31 січня 2018 року, позов ОСОБА_1 до НБУ про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн.
При розгляді вищевказаної цивільної справи судами встановлено, що різниця в заробітку з урахуванням виконання ОСОБА_1 нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу складає 1 117 383,80 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Разом з тим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України судом першої інстанції стягнуто з НБУ на користь
ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що був заявлений позивачем, - 986 666,66 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.
Вказуючи на преюдиційне значення встановленого у наведених вище судових рішеннях порушення його права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 117 383,80 грн, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду про стягнення 130 717,14 грн, що є різницею між стягнутою судом сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, належною до стягнення.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати виходила з того, що при вирішенні спору у справі, яка переглядається, виникає питання правового характеру про те, чи правильно судом апеляційної інстанції застосовано до заявленої ОСОБА_1 вимоги приписи частини першої статті 233 КЗпП України щодо застосування строку позовної давності. Для того, щоб погодитися із позицією апеляційного суду, слід відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Прикладом наявності протилежних за змістом правових висновків у судових рішеннях Верховного Суду є постанова від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18),ухвалена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
У вказаній справі роботодавець поновив позивача на роботі без вирішення питання щодо виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що стало підставою для звернення працівника до суду. У наведеній постанові колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про те, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому при його вирішенні підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.
Зазначене свідчить про існування різного підходу до розуміння та застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).